"Не люблю, когда машинистов называют обычными парнями. Нет ничего обычного в человеке, который способен контролировать сто тысяч фунтов, несущихся на бешеной скорости." Сказав Дензел Вашингтон. Я от думаю, що в цей список можна записать ще багато кого. Хулє в наш час так немодно бути непєвцом, або небанкіром. Про неменеджера взагалі мовчу.

Хто-небудь має адекватне пояснення - чому матюки це погано? Не чуш якусь про надуманий зв'язок між відсутністю матюків і чистотою мови, а щось таке, у що можна би було повірити?

Чого я довго тягну з деякими проектами, творами, і взагалі будь-якими "текстами". Бо не люблю хєрні. Я не виключаю, що навіть, якшо твір проходить достатню обробку, перевірку, огранку він не стане хєрнею (непотребом). Але досвід вказує: твори, які довго виношуються рідше стають хєрнею, ніж те, що народжується швидко і легко.

Після ранкової прогулянки злегка вологим містом підбиваю підсумки:
- дощ це круто;
- люди в місті до дощу не готові ні морально ні фізично - всі ходять з кривими ідіотськими мордами;
- минулого року я не даремно не пошкодував лавехи на взуття. Сухе взуття в дощ - "залог успєха";
- з яких пір хлопці гордо носять бабські сумочки? Шо за хуйня блядь? Дома носи все шо хочеш а на вулиці маєш рахуватись зі мною і не носити дамські блядь сумочки. Треба внести новий законопроект, що заброняє чоловікам носити дамські саквояжі і взагалі косити під підарів. Я так вважаю - ти вже або підар або нє. Але косить під підарів - це нікуди не годиться;
- вкотре вражає своїми можливостями організм. Маю на увазі психосоматику - увімкнувши плеєр відчув на скільки легше налагодити терморегуляцію;
- до того як я пірнув у стріт-фотографію в дощ я думав про те як самому не намокнути а зараз мене бісить те що в дощ мочиться техніка але звісно тільки тоді коли не встиг зробити свій магічний "чіхол". (Про чіхол трохи згодом);
- Йолка за місяць до Нового Року має особливо уїбанський видок під такий дощ;
- Де блядські нові тролейбуси що їх так відчайдушно "обіцяв" мер і інші пройдисвіти ще місяць тому? Чого я мушу підтримувать квадратні вонючки які фанатично ненавиджу?

Секрет про інтернет-сцикунів

     Я в курсі, що багатьом це й так може бути відомо, але собі зізнаюсь, що лише зараз сукупно побачив проблему соц. мереж і головну біду, якою мене це явище дратує. Насамперед, треба зробити уточнення про те, що винні то не самі соц. мережі, як інструмент комунікації (професійної, чи любительської), а користувачі. Тут ситуація схожа з телебаченням, яке звинуватили в усьому чому лише можливо. Нині ж страшенно модно ненавидіть телебачення, яке утім, за великим рахунком, взагалі нічого поганого нікому не зробило. Аби було ще зрозуміліше - перфоратором можна викрутить дірку в стіні, а можна у голові сусіда, що дістав. Перфоратор чудово впорається з обома поверхнями, бо за своєю природою - він хлопець, що треба, і лише користувач вирішує на що таку залихвацьку природу буролобого направити.
    Так от соц. мережі за своєю природою теж кльова штука і такою б залишалася, якби до неї не дібралися граблі (які дехто називає руками) користувачів. Так от моє головне відкриття в тому, що незалежно від інтелектуально-ерудитного вмісту мозку користувачів, усі вони поділяються на інфонаркоманів і нормальних пацанів-дєвчьонок. Наркомани, це ті, хто свідомо, чи позасвідомо раз на добу, а потім і частіше, обов'язково мусять сказати щось в "ефір". Як правило, це щось - повна хуйня. І це цілком природньо, бо регулярно видавати "нехуйню" може ... Я не знаю хто - тільки Лєо Мессі. Це - єдина стабільно-нехуйова людина, що мені відома.
  Суть наркоманства в тому, що дифузуючи духовно в соц. мережу (будь-яке інтернет співтовариство) користувач приховано стає заручником дибілогонки дибілоінформації. Періодами, я захожу в те, чи інше інет. товариство і метафорично бачу таку картину: велика зграя людей стоять в колі один навпроти одного і плюють в центр кола. Результат їхньої діяльності - це купа "харчків", але це по факту, а самі користувачі вважають, що результат їхньої діяльності - це прекрасне, кришателво чисте гірське озеро з прозорою водою, мирними плаваючими барвистими рибками і інншою необхідною атрибутикою. Але, нагадаю, в реальності однотипні харчки (іноді трохи відмінного кольору, густини, і т.д., але харчки!). Ясєнь пєнь, що іноді видаються перли і справді класні, оригінальні пости, але восновному срань, яка цікава тільки самому користувачу, його бабусі, або "елєктарату", що відлайкають і покаментять, бо а) повні кретини, б) ті хто лайкає лише для того, щоб і йому лайкнули. Останні , до речі, категорія взагалі унікальних дибілів, яким треба серйозно пролікуватися.

Мене б вся ця тема не напрягала, якби я був вмілим юзером і вмів серед купи цього лайна знаходити те, заради чого я пролистую стрічку новин і оновлень. Але знайти ніхуя не можна і тільки тому, що є такі от наріки, які не уявляють свого життя без того, щоб не врубити собі у вени пост в інтернеті. В ім'я чого така частота? Бабос все одно на інет. популярності від реклами зрублять одиниці - то яка ж мотивація? Мені не ясно ващє. Ясно тільки, що я респектую тим, хто вміє посцикать і змиритись з тим, що про це знає тільки він сам і унітаз, і ця інформація залишиться між ними двома, а не осяде розкішним постом в інтернет просторі, забризкуючи очі, нам, чесним, скромним, маленьким юзерам. 

Проста історія

В квартирі навпроти моєї живе дід, який постійно блукає навколо нашого будинку. Сьогодні я звернув увагу як він дивиться на дорогу, що йде від будинку. Думаю, що дід, може, дивився насправді на те в якому стані квітнику будинків вздовж дороги, але мені дуже хотілось вірити, що він дивився саме на дорогу.

Подумалось, що було би круто зняти фільм про діда, який зважився на дорогу, замість того, щоб чахнути у себе вдома. Але вже через 40 секунд, на етапі, коли я обдумував зав'язку, згадав, що такий фільм уже є. Та й не один. Я знаю таких два - один "Пока не сыграл в ящик" - модний і розкручений. Мабуть, і хороший, але, на мій смак, є куди краща картина, яка зветься "Sraight story" від Девіда Лінча. 

 Любов'ю до Лінча в наш час модно прикрашати свій кутюрний образ манєрного інтєлігєнта (а ще любов'ю до всяких там Камю, Далі і т.д.), але при конкретизації цієї любові завжди звучать "Малхоланд Драйв", "Дюна", "Человек-слон", а про "Просту історію" мало хто знає взагалі. Я вважаю - не "парядак" - маєете знати. Знати про фільм, який би я дуже хотів зняти.

Бронкская история

Бронкская история

   Черговий загублений в кіноісторії кіношедевр. режисер Роберт де Ніро. Мудрий, тонкий, цікавий, тримаючий кінчик. З класним акторським складом і дивно-диким акторським талантом зовсім юного тоді Френсіса Капри. Прикол в тому, що цей фільм не первертає світ з ніг на голову, але по ньому можна вчити кінотеорію - він досконалий.

Дивне місце - дитячий садок.

Якось я мав щасливий випадок - редакційне завдання зняти один день з дитячого садка. Сьогодні наштовхнувся на ці світлини. Пригадався мій дит. садок "Кобзарик". Пам'ятаю, що я не любив свій садок вже тільки за цю грубу, не красиву, кострубату назву. За 3 роки дитсадкування так ніхто і не зміг пояснити, що таке "кобзарик" і ми колективно заздрили тим дітям, які ходили в "Сонечко".( ще крутіше - "Золотий ключик").
Дитячий садок для мене - особливе місце. мало що пам'ятаю, але пам'ятаю, що мені було там не добре. Не дивлячись на те, що в тому садку, куди ходив я - працювала моя мама, в садку я зустрів своє перше кохання, і в садку зародилась левова частка моїх комлексів, які розгрібав протягом наступних майже двох десятиліть.
 Яскраві спогади з мого дит.садка:
1) Жахлива, не смачна і навіть гидка їжа. Абсолютно вся, крім оладкок з медом і фініків (один фінік на тиждень). Особлива ненависть пригадується до того, що називали "катлєтами" і до молочної каші. Цікаво, що, згадуючи цю кашу, я можу не їсти тиждень, бо шлунок з переляку, що в нього знов хєрячитимуть те лайно, стискається і тихенько ховається в нетрях організму, боячись подавати ознаки життя. Зараз це, мабуть, звучить смішно, але ні хєра не смішно, що дитина насправді змушена стримувати всім відомий рефлекс під час прийому їжі.
2) Нянєчки - це "тьоті", які існують для того, щоб діти наочно могли розуміти, що в світі є абсолютне зло. Зло, яке постійно кричить, смикає і змушує.
3)Гра в "Твін-Пікс". Мій період перебування в дитсадку - це період популярного серіалу Девіда Лінча "Твін-Пікс".Суть гри полягала в тому, щоб набиратися сміливості і заходити в найстрашніше місце в групі - туалет, в якому чомусь ніколи не було світла, - і шукати там духів і труп"ів".
Далі я змушую себе згадувати спогади, а значить такі спогади вже не можна вважати чесними. А які найяскравіші спогади з садка маєте ви?

Про автопортрет і трошки про слину.

   У мене одне просте запитання - чи соромно фотографувати себе? Учора у вікно ломилось чудове світло. Як правило, людина, що хворіє стріт-фотографією, має йти на вулицю і шукати щось, з чим те світло станцювало би максимально красиво. Але з деяких причин можливості виходити з квартири не мав - тому єдине, що спало на думку зняти на балконі, де ,власне, і поселилася на кілька секунд фотоняча стая, був я сам. Утім, в той самий момент, коли  натис на кнопку вперше -- підхопив відчутний сором. Натис ще кілька разів, і сором тільки розростався. Висновок -- соромлюсь себе фотографувати. Чому? 

     Я давно виліз з того стану, коли люди "модно" заявляють, що любити себе не правильно. Людина живе з любові до себе. Дихає повітрям, і навіть робить "некорисливі" вчинки для когось тільки тому (хай і звучить це парадоксально), що любить себе. Тільки тому, що любить відчувати те, що відчуваєш, коли робиш "некорисливий" вчинок, буцімто, жертвуючи собою через любов до когось(чогось). Тому любити себе - це не "правильно, чи не правильно" - це просто природньо та й годі. Утім все це філософська хуйня, яку достатньо розуміти і зовсім не обов'язково розвозити об це слину і інші продукти секреції організму. Я трошки "порозвозив" тільки для розуміння того, що бажання бути сфотографованим, залишити трошки себе, якого вже ніколи не буде, -- цілком собі має право бути. 

   То хулі ж соромно себе клацнуть? Я ж ніяк не належу до когорти людей, що бояться "виглядати" некрасиво, чи соромляться своєї зовнішності. Чудово розумію, що не народився красенем і відповідно не боюсь стати до об'єктиву не тим боком, чи "плохо получіца". Тобто, йдеться навіть не про кінцевий результат наявності себе в кадрі, а про сам процес... Про приділення уваги собі "харошому". Звідки цей дискомфорт? Мені чомусь цікаво.

 А інше цікаве питання - чи можна взагалі вірити в такий портрет, який фотографує сам портретований. Наскільки чесно ми може відчувати себе в часі і обставинах, і чи взагалі ми самі маємо право відчувати себе в часі і обставинах? Бо я підозрюю, що нас самих без інших людей не існує в часі і обставнах, бо не існує самого знов таки самих часу і обставин без інших людей. Простіше кажучи, "ми" взагалі можливі тільки за умови існування інших "намподібних". Вважаю хибною думку про те, що краще нас самих - ніхто нас не знає. Ми це наші вчинки, наша активність в дійсності. Все, що поза дійсністю - це ми, які не відбулися. З цього роблю висновок, що проаналізувати мене, а потім мати право відтворити мене, сам я не можу. Бо це буду такий я, що не відбувся. 

Все це схоже на дурнувату безсенсову рефлексію, заради рефлексії, яку дуже не люблю. Але просто цікаво, чи відчуває хтось при автопортреті те ж, що відчуваю я. Варіант - "дибільний тєкст кончєного наркомана" приймається. Зовсім інша справа, що я міцнішого наркотика, ніж кава жодного разу не вживав.

Вперше

Вдруге

Список для тупіц. Я не тупіца лише по 6 пунктам.

Автор фото Вітя Надточій. Коли фотографує Вітя - завжди має лохівське обличчя. Хоча, може, то й не в Віті справа...)

Мужские "грабли":
1. Заниматься опасным сексом с незнакомой девушкой
2. Надеяться, что новые тесные ботинки разносятся
3. Принимать всерьез то, что говорят плачущие женщины
4. Делать бизнес с друзьями
5. Оформлять документы в последний момент
6. Будучи женатым, хвастаться своими похождениями перед приятелями
7. Загорать в первый день отдыха
8. Есть еду с истекшим сроком годности
9. Ходить на российские блокбастеры
10. Полагаться на то, что девушка не будет рыться в твоем компьютере и телефоне
11. Пропускать бензоколонку на трассе
12. Признаваться в измене
13. Хранить дома боевое оружие ради прикола
14. Верить одному врачу
16. Пытаться перетерпеть зубную боль или депрессию
17. Соглашаться посмотреть чужие видео из отпуска
18. Сдавать багаж до конечного пункта при двух пересадках
19. Пробовать секс втроем с постоянной девушкой
20. Ездить зимой на летней резине
21. Идти в казино, чтобы заработать
22. Ездить пьяным
23. Не делать копии ценных данных

Не часто в інтернеті знаходжу щось таке, що хотілось би лишити в своєму щоденнику. Але тут унікальний випадок... Судячи з того, що навпроти більшості пунктів я вже поставив галочку...)
Чесно зізнаюсь про ті пункти, навпроти яких зараз пусто:
1. Дякувати Богу я дуже боюсь всяких там болячок з цим пов'язаних. Боюсь майже панічно, а тому навіть Скарлет Йохансон я би послав за довідкою лікаря зі штампом і іншою потрібною атрибутикою. Хоча Лєнка каже, що я брешу.
6. Але тільки тому, що я, знов таки хвала Богу, неодружений.
14. Я просто лікарям взагалі не знаю як вірити, бо не знаю і як їм можна не вірити.
18. Не здавав, бо великих багажів не визнаю взагалі.
19. Всьо єщьо впєрєді)) При чому моя дєвушка буде не проти. Я в це щиро вірю, але ж цей пунктик з'явився в списку не даремно...ох не даремно))
22. От цього не було і сподіваюсь не буде.
Ітого: я не лох тільки шість разів із 23!!!
А скільки разів "не лох" Ви?

Саунд Че, сіквел.

Унікальний приклад того, як можна зробити щось хороше на регіональному телебаченні, чи радіо - проект "Саунд Че".

Зусиллями однієї талановитої дівчини, яка змогла зібрати велику групу хороших людей для корисної медійної роботи. Описувати дійство сенсу не бачу, бо хтось його бачив минулого сезону, а хтось може побачити на місцевому ТВ, чи почути по радіо. Хай це звучить і пафосно, але лише подібні проекти й можуть побороти засилля музичного лайна, що його так багато нині... І підростаюче покоління часто-густо сприймає це лайно за, власне, музику. Я не берусь стверджувати, що всі групи, які були чи будуть запрошеними в Саунд Че до Олі є зразками класної музики, і що всі мені страшно подобаються, але вже той факт, що суть проекту - живий концерт і жива розмова (інколи навіть чесна) говорить сам за себе.

До речі, за перший сезон проекту я для себе відкрив як мінімум дві афігєнскі групи: "Space Cakes" і "Гудфелас". А ще наживо почув і побачив колектив, який страшенно люблю давно "Zapaska". Так то. Постараюсь після кожних зйомок кидати сюди кілька заміток про "відбуте" (себто те, що відбулося).
 Цього разу відкривачем сезону став жіночий колектив...бля втретє забуваю як називається, але пам'ятаю, що назва на "Г" - згадав: "Гіперчєл". Не бачу сенсу в 23 роки бути не щирим -тому скажу, що мені музня не сподобалась. Сексу не було, муз.новаторства не було, слів "непонашому" не розумію. А так хороші дівчата. До речі, "Саунд Че" переїхав, поки-що, правда, невідомо куди. Мені простому смертному невідомо, а Олі, думаю, відомо. Побачити перший випуск можна буде на телеканалі "Вікка", а почути на радіо 101FM Даламатин.

Цього разу знімальний майданчик мав такий вигляд.

Мікрофон, по суті, завжди виглядає так. (Бездушний парєнь, який завжди приховує морду свого обличчя. Треба визнати мікрофон можна зрозуміти, бо частіше ніж на мікрофон плюють тільки на східці гопівських шкіл)

Оля, зазвичай, має такий вигляд.

Але може бути і такою...

Чи навіть такою. Взагалі вкотре повторюсь Оля, на перший погляд, справляє враження ідеальної людини.
Але най!цікавіше, що і на другий, і навіть, третій погляд враження залишається. Хоча мене вона страшно вибішує тим, що всіх любить, вважає геніальними і інша хєрня за нею була помічена, але напевно такі вони, ідеальні люди.

Сєрьога один з культових персонажів Саунд Че. Він займається веб-підтримкою, фотографує і багато інших коисних справ за ним помічалося. А ще він вміє підбивать штатив, за яким я працюю, у прямому ефірі.)) дуже цікава людина, по-моєму.

Прикольно те, шо в банді Саунд Че багато культових персонажів.
Вова Савчук і Сєрьога Дністрян - розумні і професійні мужики, що фанатично ставляться до своєї роботи. Особисто я в захваті від цієї характеристики людей. Всім би так.

Ще два "культових" - Костя Доброцький (єдиний в світі кіт, якого я сприймаю) і Вітя Надточій - з цим хлопецм окрема пісня. Цікава, корема і попереду.

Дехто з команди залишився поза кадром, але обов'язково з'явиться в ньому після наступних програм.

Власне групи цього разу мало з вищезгаданих причин.

Львів, Скорпіонс, "невибори".

Так дивно сталося, що група Скорпіонс була взагалі першою групою, яка мені сподобалась. Правда, на той момент я не знав як зветься група, бо її балади вимушено слухав не один рік на ніч замість вечірньої казочки. Їх любила слухати моя сестра на касетному магнітофоні "Електроніка", а оскільки я спав в тій же кімнаті - особливої альтернативи не мав. Касета була, звісно, переписана - тому обкладинки не було, і я не знав автора. Не пам'ятаю точно, але я міг навіть думати, напевно, що співав те Дмітрій Маліков. Але подобалось. Потім був довжелезний період слухання різного музичного лайна і лише з 16 років в моє життя увірвалось чисте музичне повітря рок-музики.

Скорпіонс не вперше гастролює в Україні, але так трапилось, що я прогавлював усі попередні, і потрапив лише на цей, цілком можливо, останній тур скорпів в Україні.

Концерт відбувався у Львові. Я не належу до людей, які божеволіють від міста лева, (бо бував в Одесі)), але звісно не заперечую того факту, що шанс погуляти Львовом не проміняю на шанс погуляти, скажімо, Луганськом. Хоча в Луганську я не бував - виправлюсь і, може, зміню свою думку. Хтось бував в Луганську?

Так от у Львові я десь вчетверте. Кожного разу під час подорожі мені траплялись якісь неймовірні відкриття. Цього разу теж, щоправда, лише дорогою до Львові на станція ім. Шевченка. Відкриття ілюструють дві наступні фотки:

Той, що приповз крів долонь

Бля. Тільки через те, що я люблю свою країну - я не буду вдавати і погоджуватись з тим, що фільм "Той, хто пройшов крізь вогонь" - хороший фільм. 

Чисте мистецтво

Коли на всяких понтових і не дуже виставках, від понтових і не дуже художників я чую щось про "незацікавленість автора в матеріальних цінностях і винагородах за роботу" чогось часто спрацьовує один дуже не хороший фізіологічний інстинкт. Тим паче, коли є такі от супер-пацани. Оце чисте мистецтво без всяких гламурних домішок:

Тобі, дибіл-піарщик!

Ніщо так не милить око як політичні прапори і особливо палатки. Забембалело скажено, що раз у 2 роки моє затишне місто перетворюється на обриганський базар, де в хаотичному порядку стоять підарастичні палатки. Ну чому б не виділить одну територію, де б усі ці мудовзвони могли виставлять свої пілотки, ой помилився) - палатки і махати прапорами. А окремі дибілоідні партії, у яких баблом вже, мабуть, навіть не підтираються, таке відчуття, що кількість палаток збільшується в геометричній прогресії. При чому ця партія взагалі, здається, створена тільки для того, що вбить у мені любов до божественного синього кольору.

Ну кому нахуй треба ваші палатки? Я серйозно? Ну чого ви такі тупі і не можете вигадати якийсь більш-менш дієвий вплив на аудиторію, який би не уродував моє і без того не "ажвродливе місто"?. Я розумію, що робити добрі справи ви не можете принципово - на сраці у кожного накарбовано - я доктор зло, але ж хоч лихі справи робіть зі смаком. Зі смаком блядь. 

Том Круз мужик, але не рок-мужик

Я так зрозумів, що бути рок-зіркою зовсім не просто. Зрозумів після перегляду фільму "Рок на века". Події в лєнточці павєствують глядачам про дивний період в історії рок музики, коли на мою думку, власне рок-музика, скажено розігналася і до такої швидкості, що змогла перетнути якийсь надзвуковий, чи світловий бар'єр, зйожитись і раптово зникнути з нашого виміру у якусь більш загартовану до скаженостей цивілізацію. Йдеться про кінець 80-х років минулого століття.
     Стрічка звісно з сильним нальотом попсовості, вона файно причесана через акуратний пробор, але саме це і дає збагнути ту особливість перехідного часу... З рокнрольних 80-х у загуслі, попсуваті 90-і...
   Ну а образ цих золотих 80-х у фільмі намагається представити Том Круз. І от що я скажу - да мужик старався, да мужик кайфував від музики, і, підозрюю, що не лише під час ролі... Але для того, аби бути реальною рок-іконою мало вихилясів голеним пузом і свєрканія нафарбованими оченятками. Не сумніваюсь, що на жіночу половину людства це і справило враження, але на тих, хто носить між ніг не тільки труси, а і щось у самих трусах - таке не подіє. На мене не подіяло.
Простіше кажучи : ні хуя нє вєрю, гражданін Томмі! А ви повірили, як враження від фільму?

Самолет, небо, три дурака.

Якось на початку весни 2012 року трьом звичайним черкаським пацанам випала нагода триденної подорожі до Росії по маршруту Київ-Москва-Екатеринбург-Москва-Київ. Нижче - історія пов"язана із враженнями від подорожі:

Гроші на сало, квіти - на здачу!

 

Користуючись повними ноздрями муконазальної секреції, а відповідно можливістю не займатись роботою, з задоволенням ділюся з тобою, дорогий читач, своїми спостереженнями про унікальне, чарівне, весняне свято 8 березня. Зі свідомого віку мене страшенно харить будь-яке свято, де є традиція робити сюрпризи. Мене справді напрягає процес вигадування "правильного", оригінального і приємного подарунку.

    Підозрюю, що ноги у цієї вади ростуть з далекого тепер першого класу

Як швидко і дешево перевірити своє здоров'я

Якось в 12 весен у синього лантуха, що теліпається на перекладині, тривалий час трималася температура. Не висока температурка 37,5 не більше, але вона трималась близько року. В мене дуже класні батьки і вони зводили мене до всіх лікарів, до яких тільки можна було від знахарок до суперсучасників. Кожен лікар смоктав з батьків кошти на свої "правильні" ліки, але температура не падала. Я пив купу всякого різного від отрубів до страшенно дорогого бджолиного пилку.   Згадуючи той час, досі не можу згадати чи дійсно мене щось турбувало. Але кожен лікар, до якого ми ходили, знаходив цілий вінок(і не весільний, а інший зі стрічечкою)) хвороб. Особливо мені запм'яталась якась суперсучасна (на той момент) комп'ютерна діагностика, яка в буквальному сенсі витошнила кількаметровий папірець з перерахуванням  відхилень мого здоров'я. Мамі звісно було не дуже добре від довжини того листка, але я вже тоді запідозрив якусь хуйню з усіма цими діагностиками.

З часом температура нормалізувалась. Нормалізувалась поступово, а тому ніхто досі не знає допомогли в тому лікарі, чи не лікарі). Але я вже тоді зробив висновок, що до лікарів (окрім специфічних оглядів, типу онко і т.д.) ходити тупо і єдиний спосіб часто і ефективно перевіряти стан свого здоров'я - це фізичні навантаження. Я маю два показники - на зайву вагу і функціонування всякої лобуди пов'язаної з кровообігом - ну там всякі серце, печінка і т.д.: підтягування і біг 3 км. Нормативі взяті від ліхтарика і я не стану посилатись на модних нині "англійськиз вчених", але мені допомагає. Так от я усього лише маю легко пробігти 3 км і підтягнутись мінімум 10 разів. Якщо я цього зробити не можу:

а) я лайно і слабак і мені треба терміново тренуватись;

б)якшо після тренувань показники не покращуються - я маю не нормальні відхилиння в здоров'ї і тоді вже треба йти до людей в білих латах.

Звісно кожний організм має свої нормативи. У когось коефіцієнт відношення ваги до сили в нетренованому стані може бути більшим, а в когось меншим. Тому раджу кожному мужику перевірити себе. Тим паче зробити це легко - жердина є майже в кожному дворі: вийшли раненько, доки мурашки сплять, вилізли на жердинку - раз, два - зіскочили і чесно дали собі відповідь лантух ви поліетиленовий, чи все ж міцний тряпчаний?

Всім миру і доброго здоров'я. 

Не все те "Арт", що з трьох літер складається.

Останнім часом люди таку хуйню називають артом, що мені аж трохи соромно за власне прізвище. Народ тотально і скрізь валить префіксом "арт":
 Арт-студія, арт-кафе, арт-фотографія, арт-музика, арт-розпис. А що далі арт-стовп, арт-борода, арт-унітаз, арт-омивач скла, арт-качкодзьоб?

По великому секрету розкажу, що частинка "арт" вживається америкосами, і іншими розмовляючими неправильною мовою (не зрозумілою нам), на позначення причетності дії чи об'єкту до світу мистецтва. Це значить, що стріт-арт - цілком внормована конструкція, а от арт-фотографія - тупість мудача. Бо фотографія за визначенням є мистецькою діяльністю.

Дураклия

Дураклия

    Учора прочитав маленьке оповідання Герберта Уелса "Морские пираты". І вкотре зловив себе на думці, що на читку тих кількох сторінок витратив не більш ніж пів години. Натомість цілу годину - на пошук інформації про Haploteuthis ferox і взагалі реальність цієї тварюки. В результаті нічого і не дізнався, та й питання насправді не в тому, що я не знаю що таке Haploteuthis ferox, а в тому що мені складно сприймати твір реальна достовірність якого стоїть під сумнівом. Така лобуда переслідує з дитинства. Мені хочеться, щоб навіть у художньому творі були елементи правди. І з кожним роком це бажання посилюється.

   А насправді ж, якщо розібратися, ніякого Haploteuthis ferox може й немає взагалі і автор має право на вигадку. Але мене чомусь це дико бісить.

   Пам"ятається, "15 летний капитан",чи "Дети капитана Гранта" я читав з атласом в руках, і в мене підвищувався артеріальний тиск кожного разу, коли у творі були якісь неточності. Мене вбивала страшна несправедливість - ну як можна мене маленького так жорстоко найобувать?

   Утім у одного з улюблених авторів я прочитав цікаве пояснення про художні перебільшення в літературі. Він розповідає про те, що образ лицаря в латах, як підкорювача жіночих сердець і взагалі "мена піздєц усьому хоч на обкладинку", дуже неоднозначний. У творах нам звично уявляти напомажених, блискучих красунчиків, а в реальності лати настільки складна конструкція при одяганні, що знімали їх вкрай рідко в період походів, чи безпосередньо військових дій. Не складно уявити як пахли лицарі врахувавши що природні потреби доводилось здійснювати так би мовити "не отходя от кассы". Це вже не кажучи про те, що самі металеві лати могли собі дозволити одиниці і з"явились вони досить пізно в історичному контексті. Але, як пише автор, більшості читачів глибоко чхать на достовірність - їм хочеться, щоб "гром" із "глаз" летів, а блискавки з жопи, перепрошую. І роздумувати над тим, чи може жопа стоврювать електричний стум нікому не цікаві.

    І от вся ця катавасія - одна з причин, чому мені так складно читати художню літературу. І тут ще така цікава закономірність - автори, які дотримуються деякої достовірності слабенькі літератори, а ті кому похуй на достовірність пишуть цікаво - і дуже не часто два таких автори поєднуються в щось дійсно цілісне.

 Тож "дурак ли я", чи вам теж внапряг читати книги, де вас жорстко найобують? Чи знаєте приклади художніх книг, де достовірність інформації,(чи хоч спроба не тікати далеко від реальності) не заважає "цікавості" і "увлєкатєльності" літератури, а навпаки її прикрашає?

Давно не їздив маршруткою. Маршрутки, як транспортний засіб, мене страшно бісять: це дорого, це душно, це не зручно. Але маршрутка, як місце особливих, дуже містких діалогів - мені подобаються. Я різне чув і бачив у маршрутці. От і сьогодні почув розмову двох молодих людей. Підозрюю, що вони закінчили рік, чи два тому одну школу і зараз навчаються в різних місцях.

Я слухав плейер і зовсім не мав на меті шпіонити, але географія розміщення пасажирів була такою, що діалог відбувався крізь мою голову. Хлопець говорив мені в ліве вухо, а дівчина відповідала в праве - це без перебільшень.
Хлопець: - О прівєт!
Дівчина: - Прівєт.
Хлопець: - Як жизнь?
Дівчина збиралась відповісти, щось досить містке, судячи з часу, який знадобився, аби набрати повітря в груди. Але в слова повітрю перетворитись не судилося і воно немічно вилетіло в уже й й без того заповнений акваріум мерзенного вуглекислого повітря автобусу. Вилетіло тому, що хлопець, не дочекавшись відповіді, задав ще одне питання, але цього разу риторичне:
 А чьо ти така замучана?

Які я зробив висновки з цієї історії? Здається, жінкам краще не задавати це питання. Коли мужику задають таке питання завжди можна відповісти: вчора був футбол (рибалка, зарплата, день народження когось, 180 днів до 8 березня, 3 місяці до нового року і т.ін). А для жінки день зіпсований, бо ким би Вона не була, в першу чергу, вона - жінка.
Продає вона оселедці на базарі, чи керує бухгалтерським відділом, її ранок починається з погляду в люстерко і намагань перетворитися в міс Всесвіт. І хоч зображення в люстерку не кращає з роками) - в нього можна дивтись під правильним кутом, при правильному світлі і т.д. І відчувати себе богинею. Головне аби ніякий баклан в маршрутці не запитав "А чьо ти така замучана?".

Якщо моїх доказів про неприпустмість такого питання недостатньо - спробуйте уявити, що стара знайома при раптовій зустрічі, після традиційних "прівєткакдєла", запитає: "А чого ти такий мудак?"

Як відповісти на це простеньке запитання?)

Світ клином між жіночих ніг не зійшовся!

  Я часто думаю про те, що людям давно слід літати на Венеру, як в село за огірками. Да, ми говоримо по мобілках, вставляємо якийсь кисіль в цицьки, а вода в пісуарах змивається автоматично, але глобально, сучасні люди, як останні рамапітеки досі користуються колесами (!!!), для енергії довбуть вугілля й нафту, лікуються від сопель нафтізіном. І у зв'язку з цим постає логічне запитання: "шо за хуйня?"

   Я б дуже хотів не скиглить, а долучитись до світу практичної й корисної науки, але мені без перебільшень природа повідрубувала найменші натяки талантів до точних дисциплін. Мої однокласники свідки - я навіть намагався з 7 по 11 клас проігнорувати свою математичну тупість і п'ять років просидів в мат.класі, де було справді до дідька багато фізик, алгебр, геометрій. Не допомогло. Тому мені лишається бути тим, чим лишається бути. Бачить Бог, я не займаюсь підарастичною українською політикою, і не співаю під фонографу для зрощення покоління даунів, але долучитись до глобального розвитку науки не можу. Зате я можу дати гарну пораду усім ВАМ тим, хто може... Неодноразово зустрічав обдарованих мужиків, які б вочевидь могли змінити існуючий хід речей в науці, але вони нівечили свою дорогоцінну енергію, Божу іскру, якшо вам так миліше, на потреби свого пісюна. Так от, мужики, блядь знайдіть собі одну нормальну бабу і займайтесь Справами!

    Скільки можна дибіліти в перебираннях харчами? Всі тьотки влаштовані однаково, відповідаю на пацана. Єдині справжній недолік в жінках (від яких відповідно слід триматися подалі) - невирубний фемінізм, нелюбов до футболу та якшо вона схожа на Януковича. Все.  Жінки створені для того, щоб бути красивими, сексуальними, надихаючими, розуміючими. 

    Оберіть ту, від якої вам "добре пахне", і ніколи про це не шкодуйте. Не думайте про те, що хтось може бути краще неї. Навіть за хвилину від сексу з Дженіфер Лопез. Так і скажіть: товариш Дженіфер, жопа у тебе справді знатна, але ти ніхєра не шариш варити борщ, та й взагалі моя в більшості компонентів краща.  І повірте, все буде барселона...  

     

   А вам, дівчатка, яким поталанило подобатись багатьом і часто, скажу от що: пружність зникне, зморшки з'являться, очки потьмяніють. Це закон природи - вона тут "нєумоліма", як посмішка Чака Норіса. Тож встигніть скористатись небесним авансом достойно... Про пісюх, яких пачками за копійки купують "алєгархи" ніхто не згадає й не пам'татиме. Інша справа ті, заради кого світ перевернеться з ніг на голову. 

Всім миру, любові, та незашореного розуму, готового до подвигів.

"Под ветвями боярышника"

Я часто завожу зошити (блокноти,щоденники), де занотовую щось, що здається мені вкрай важливим. Все почалось класу з шостого, коли у мене зя'вився зошит, в який я вирізав фотки футболістів і під ними робив опис їх гри

Знайшов у Лєбєдєва на сайті таку от картинку за 2002 рік.
Подумав, що 2002 рік відбувся 10 років назад. А ще згадав, що у 2002 році я навчвася у 8 класі і мав би стати футболістом; бо я нарешті зміг перестатись як греко-римський борець. В тому ж році, по-моєму, я вперше прочитав "Мартіна Ідена" і мені потихеньку починали подобатись баби. А ще мав зріст 150 сантиметрів, що мене зовсім не тішило).

Але я про ці унфкальні штуки пейджери... Якшо чесно я так і не зрозумів з тих пір що таке пейджер і навіщо він був потрібен. Пам'ятаю тільки, що мені мій друг намагався це пояснити, але йому не вдалося. Пам'ятаю, що та ціна, за яку можна було користуватись пейджером ніяк не вкладалась в моїй голові в порівнянні з тими зручностями, які пейджер вносив в життя власника. А ще на той момент у нас в квартирі досі не було відеомагнітофону, але мені вже не було за це соромно). Тоді ж, правда, у нас з'явився СD програвач. Але диск був тільки один і він дуже швидко набрид. Всі свої гроші я витрачав на футбол і на журнал "Футбол", а техніка взагалі мене мало цікавила. Але дивлячись на цю вивіску про пейджер я згадав, що єдиний гаджет, що мені його дуже хотілось - годинник з висотоміром. Його я побачив у журналі, який , по-моєму, Вовка Туйнов приніс в клас. У нас була така розвага - роздивлятись прайсові журнали про годинники, машини і т ін.

Так от я подумав зараз - ну нафіга мені був треба годинник з висотоміром?

Я представник дивного покоління, про яке так модно тепер і раніше і потім писати багато, знімати багато, говорити багато. Утім жодного разу чогось більше менш адекватного так і не бачив, читав. Аж до сьогодні. Фільм "Изображая жертву" - чудовий приклад розумного фільму, живописно знятого, вигаданого, поставленого і зіграного. Дуже сподобалось.  

Вступ:
Ці нотатки - суб'єктивний погляд на Крим людини, що по суті вперше там побувала. Я чудово розумію, що якщо мати достатній досвід в кримських поїздках, чи походах - можна знаходити ті маршрути, що будуть радувати кожним сантиметром. Але це, повторюся, оповідь про враження від навпомацкового, раптового і випадкового знайомства з туристичною меккою нашої держави.

Хешер!

Хешер

    Я дуже давно не бачив хорошого кіно. Сам винен, але так вже трапилось, що коли чимось захоплююсь - контролювати процес не можу; і от результат за останні три роки мого тотального захоплення кіно я переглянув найдостойніші фільми, які народили світлі розуми людства, в період з початку 70-х і до сьогодні. Більшість з найдостойніших переглядав не 2 і навіть не три рази. Часом доходить до маразму і такі фільми, як "Володар кілець", "Большой куш", "Форест Гамп", "Страх и ненависть в Лас-Вегасе", "Крим. чтиво" я переглядав не менше 10 разів..
     Тому можна собі уявити рівень моєї радості, коли все ж вдається наштовхнутись на щось, чого я випадково не побачив... О! "Хешер"! Розсусолювать не буду, бо не бачу сенсу в рецензіях на кіно й фотографії, як не бачу сенсу в тому, щоб, наприклад, вчити бойові мистецтва по книзі, чи дивитись порнуху, не насмілюючись на справжній секс, чи не грати в футбол, аби не порвати кросівки і т.ін. Але дещо все таки скажу. Цей фільм для тих, хто не сцить малобюджетного кіно і здатен зжерти майже дві години часу навколо здавалося б давно збитих і зрозумілих, може, навіть президенту нашої країни, тем. 

      Тим хто не сцить і хто вміє бути відкритим для кіно зі скаженими кінематографічними нутрощами... Тим, хто не боїться понівичити свою "білюсіньку" душонку об світлу чорнуху. О! Це те що я так давно шукав. Дякую, блядь, авторам за створений шедевр. 

У мене така дивна біда - вонючий сусід.

У мене така дивна біда - вонючий сусід.

        Так вже трапилось, що зараз я живу в будинку, який мій друг Женька Соловйов називає дуже просто "Гето". В цьому будинку дійсно чимала кількість "не успішних" в загально прийнятому сенсі людей - алкоголіки, наркомани, напівбомжі, ночами іноді бігають мухоловки, але я все одно дуже люблю свій будинок і район.
        Та й взагалі я невибагливий мешканець, вже розповідав здається, що навіть живучи на Митниці , з батьками, в досить благополучному будинку, навпроти нас жив сусід-алкоголік Фєдя. Коли він напивався - його мамі доводилось йти до нас проситись ночувати. Моя мама по своїй натурі дуже добра людина і кожного разу впускала до нас цю досить літню жінку. Внаслідок чого мені доводилось ночувати в одній кімнаті з незнайомою бабусею. Я це довго терпів, а потім просто в один день Фєдя став першим значно дорослішим за мене чоловіком, до якого я застосував фізичну силу. Утім, це трапилось років через три після періодичних ночей з бабусею-сусідкою... Отже, як розумієте, я не дуже брезгливий до сусідського оточення.
        Але зараз під мною живе сусід який їбануться як воняє! Ні він не "погано пахне", і навіть не "тхне" - він ЇББануться як воняє!!! І кожен хто завітає до мене в особливо теплі годинки дня переконається, що я підібрав досить м"які слова для опису рівня вонючості.
      Комусь все це може здатися комічним, але мене ситуація ставить в глухий кут - я не знаю, що робити.( А не знати що робити - значно гірше ніж навіть робити дурницю, погодьтесь?)

        Відлупцювати людину за те, що вона страшенно тхне? - не в моїх правилах. Крім того, навіть якщо мені це надасть короткочасне задоволення - проблеми це не вирішить. Зараз я мушу працювати вдома - піднавалилось монтажів і ще деякої роботи, але я третю годину сиджу і шукаю вирішення... Кожен новий вдих мої досить чутливі рецептори запаху змушують мозок відволікатись від роботи - на вирішення ситуації з цією хуйнею (перепрошую, з неприємним запахом).

       Бризкати освіжувачами повітря я не можу, бо від природи не терплю дешевих штучних запахів - ніколи не користувався дезіками і парфумами, та й взагалі змішавшись з запахом сусіда будь-яка "морская свєжесть", чи "лєсноє утро" перетвориться у взагалі пекельну суміш.

      До всього, ще й домішується моя природня гіперрецептивність (не знаю чи існує таке слово в науковій практиці), але воно якнайкраще характеризує особливість мого організму: суть цього явища на конкретному прикладі полягає в тому, що окрім інформації з рецепторів про запах, мій мозок дістає з загашників пам"яті ще й інформацію про те, що таке запах... А запах - це ніщо інше як мікрочастинки певної речовини, які розноситься в повітрі від випаровування і інших суміжних процесів. Тобто, якщо ви , гуляючи, відчуваєте запах мертвого гіпопотама - це значить, що до вас в ніс залітають малесенькі шматочки мертвого гіпопотама.

     Але ж блядь від мертвого гіпопотама можна відійти подалі, або й взагалі закопати його, чи згодувати вічноголодним мурахам, а сусіда мого згодувати мурахам я не можу. Не можу з кількох причин - по-перше, перед цим сусіда треба буде вбити, а я не хочу потрапити за грати і пояснювати тамтешнім вбивцям за яку хуйню я став їхнім сусідом, а по-друге, мурахи елементарно пошлють мене в бермудську сраку з такою їжею, як мій вонючий сусід.

Що робити? Я насправді не знаю.

Перший випуск програми "Трясця". Скоро з"явиться відео з тим , що не потрапило в офіційну версію. Стосовно усіх питань про програму, пропозицій і т.ін - звертайтесь на електронку, або пишіть у контакти-фейсбуки.

Крім Олі і млинців на фестивалі були і інші люди. Більше того - людей було багато і вони були дуже різними (я в курсі, що сполучати слова "дуже" і "різні" не можна, але як ще пояснити настільки "різношерстну" публіку - уявлення не маю..) Було круто.

Добрий фестиваль "Саунд Че"

 Це перший фестиваль, у якого можна визначити рід. Він жіночий і я не можу не зізнатися, що від цього радісно. Втричі радісно тому, що це не просто рід, а рід Олі Касьянової. Дякую їй, що дозволила мені вперше провести цікавий експеримент. На жаль, не вдало, але виправлюсь і наступного разу буде круто.) Отже, обличчя Олі Касьянової в момент виступу різних груп фестивалю.
Сухо і технічно, зате хронографічно.

 Відразу хочу сказати, що не намагався підлаштовувати Олю під власний настрій і власне ставлення до гурту. Тому для тих , хто уважно стежив за сценою емоції Олі можуть здатись дивними. Тимм не менш...

Оля і Гурт Пандора

В тяжкій боротьбі за славу та гроші ми зважились на кілька героїчних кроків. І впевнені що вони нарешті стануть нашими останніми сходинками до успіху, приєднуйся! :)

   Б-муві як воно має бути) Дуже круто чомусь для мене. 

Ну що ж вітаю всіз із визначним днем в історії...В далекому 1849
американський винахідник Ллюіс Хаслет запатентував протигаз.

А збірна України досить СПРАВЕДЛИВО перемагає шведосів! Слів немає - є тільки спустошення від стресяки довжино в два тайми і два роки очікування цих двох таймів.
А ще - щиро радий за Шеву. Згадалось як я зовсім маленьким пісюном у 1998 році сидів на табуретці в батьківській квартирі і боявся моргнути, щоб не "зглазити" щастя, яке тоді впало на голову українським уболівальникам. А ще згадалось, як ревів, коли вилетіли від німецької збірної в плей-оф.
І як після цього не зрозуміти мене з моїм ставленням до баскетболу в Черкасах? Не до баскетболу, як спорту, а до тотального нав"язування баскетболу, як спорту, у Черкасах.
З Перемогою!

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=u6hDh9oZNL4

 "Всєм стаять, міліция."

     Поперся я сьогодні подивитись другий тур "євро" у фан-зону. Думаю, уже всі почули через ЗМІ про ці унікальні уєфашні фан-зони. Хто не чув - стукайте до гугла-бедросовича - він все розкаже детально.

         Якшо коротко, фан-зона - умовно місце, де люди під відкритим небом можуть подивтись футбол. В Черкасах така фан-зона усього одна... "Де ж її розмістити?" - подумалось відповідальним особам? О...нема кращого місця окрім як на подвір"ї 17 школи біля футбольного поля. Та й не просто футбольного поля, а одного з тих небагатьох футбольних полів, на якому можна пограти безкоштовно... Хто грає у футбол - знає як складно в Черкасах знайти нормальну "полянку"..
Так от ближче до суті. Ну нічого б якби дійсно ужитись поруч наче як рідні сусіди могли - євро-фан-зона і футбольне поле, але ж нє...
       На моїх очах м"яч, зрикошетивши, влучає в голову одного з організаторів цієї фан-зони.
"Постраждалий" йде до пацанів, які грали і каже їм, що більше вони тут грати не будуть. Але "пацани не вабщє рєбята" і ввічливо(наголошу, бо я все чув) доповідають, що грати будуть, бо дехто з них працює до 5-6 години вечора і можливості приходити до матчів Євро - змоги вони не мають. Ображений організатор реагує чудово - шурує до найближчого міліціонера і ..(ну як це називається в народі?) доповідає про правопорушників) з м"ячем.
      Міліціонер теж внаглячьок доповідає - так мол і так парні "більбо вам торбінс" - йдіть краще "попийте півка". Це звичайно моє авторське, образне тлумачення пояснень представника правоохоронних органів, але, думаю, я маю право на таке тлумачення з огляду ситуації!... Мілціонер, змушує молодих людей йти з футбольного поля?!... Хулє?

Мотиви і пояснення міліціонера - м"яч може вискочити за межі поля і влучити в людину, або в техніку. Блін, ну то може не варто ставити техніку і розсажувати людей поруч з футбольним полем?Нє?!..
       Ну таке. Як я вже казав - пацани не "ващє рєбята" і дають міліціонеру зрозуміти, шо з поля не підуть. Що робить міліціонер? - показово, стоячи посеред поля звонить в диспетчерську і каже приблизно таке "викликаю наряд ППС, бо тут хлопці не хочуть йти з футбольного поля"

          Як таке коментувать? Хто правий, а хто, перепрошую, ідіот?

Добірка світлин з матчів сезону 2012 рідної футбольної
команди ФК "Славутич" 

Ліфт не працює.

Вчора нарешті наважився відвідати кінотеатр. Рідлі Скот там, "Прометей", ажіотажний фільмчик...
Аж трохи соромно за себе, шо вже не вмію, по-дитячому, зовсім наївно і чесно вестись на рекламу "кєна" і з відкритим серцем пірнать в історію. Весь час розводняк.
    Кіно - це ж майже музика). Дійсно талановите розженеться і без підштурхувань з боку широкої рекламної кампанії, а не "дісноталановите"...воно скрізь, і в ньому зіграє Ліза Боярська.)
Так от якшо ближче до суті. Бог з ними з тими ляпами технічними, і навіть зі сценарними грець, але ж хоча б ідею то, блядь, і тему собі ж можна там сформулювать командно, якшо вже беретесь за такий великий проект. Я реально не врубився про шо цей фільм ні під час перегляду, ні після нього.
Якшо по-чесняку - фільм про те, як взяли дуже крутих спеців по графіці "здєлать шотось чьотке", шоб так би мовити не аватаром єдиним...Не вийшло. Фільм з категорії А, але чомусь є дешеві ходи з фільмів категорії Б. А в категорії Б він би теж не прижився, бо трешовості йому не вистачає - надто прилизаний.
Але шо найцікавіше це все б нічого якби не ТРИДЕ. Я НЕНАВИДЖУ ТРИДЕ ТАК СИЛЬНО ШО НЕ МОЖУ ВІДПУСТИТЬ ШИФТ!!!
довелось кликати сусідів, шоб відірвали пальця від кнопки. Блін ну невже в мене одного морфологічне несприйняття тих ідіотських окулярів і тієї ідіотської картинки? Це ж паскудство - так не можна дивитись кіно.

Журналісти не повинні дружити з політиками. Не повинні. Це така ж данність, як для медсестрички одягти рукавички перед тим, як брати кров, чи порпатись в людських зубах. Це ж так банально-зрозуміло, але "ніхуя непанятно". Блін. Всі на "карпаратів" до міського голови. 

Заради цього і варто відгрібати по ногам...) Його величність Футбол. Нарешті наша команда в призерах.