Дураклия

Дураклия

    Учора прочитав маленьке оповідання Герберта Уелса "Морские пираты". І вкотре зловив себе на думці, що на читку тих кількох сторінок витратив не більш ніж пів години. Натомість цілу годину - на пошук інформації про Haploteuthis ferox і взагалі реальність цієї тварюки. В результаті нічого і не дізнався, та й питання насправді не в тому, що я не знаю що таке Haploteuthis ferox, а в тому що мені складно сприймати твір реальна достовірність якого стоїть під сумнівом. Така лобуда переслідує з дитинства. Мені хочеться, щоб навіть у художньому творі були елементи правди. І з кожним роком це бажання посилюється.

   А насправді ж, якщо розібратися, ніякого Haploteuthis ferox може й немає взагалі і автор має право на вигадку. Але мене чомусь це дико бісить.

   Пам"ятається, "15 летний капитан",чи "Дети капитана Гранта" я читав з атласом в руках, і в мене підвищувався артеріальний тиск кожного разу, коли у творі були якісь неточності. Мене вбивала страшна несправедливість - ну як можна мене маленького так жорстоко найобувать?

   Утім у одного з улюблених авторів я прочитав цікаве пояснення про художні перебільшення в літературі. Він розповідає про те, що образ лицаря в латах, як підкорювача жіночих сердець і взагалі "мена піздєц усьому хоч на обкладинку", дуже неоднозначний. У творах нам звично уявляти напомажених, блискучих красунчиків, а в реальності лати настільки складна конструкція при одяганні, що знімали їх вкрай рідко в період походів, чи безпосередньо військових дій. Не складно уявити як пахли лицарі врахувавши що природні потреби доводилось здійснювати так би мовити "не отходя от кассы". Це вже не кажучи про те, що самі металеві лати могли собі дозволити одиниці і з"явились вони досить пізно в історичному контексті. Але, як пише автор, більшості читачів глибоко чхать на достовірність - їм хочеться, щоб "гром" із "глаз" летів, а блискавки з жопи, перепрошую. І роздумувати над тим, чи може жопа стоврювать електричний стум нікому не цікаві.

    І от вся ця катавасія - одна з причин, чому мені так складно читати художню літературу. І тут ще така цікава закономірність - автори, які дотримуються деякої достовірності слабенькі літератори, а ті кому похуй на достовірність пишуть цікаво - і дуже не часто два таких автори поєднуються в щось дійсно цілісне.

 Тож "дурак ли я", чи вам теж внапряг читати книги, де вас жорстко найобують? Чи знаєте приклади художніх книг, де достовірність інформації,(чи хоч спроба не тікати далеко від реальності) не заважає "цікавості" і "увлєкатєльності" літератури, а навпаки її прикрашає?