Про автопортрет і трошки про слину.

   У мене одне просте запитання - чи соромно фотографувати себе? Учора у вікно ломилось чудове світло. Як правило, людина, що хворіє стріт-фотографією, має йти на вулицю і шукати щось, з чим те світло станцювало би максимально красиво. Але з деяких причин можливості виходити з квартири не мав - тому єдине, що спало на думку зняти на балконі, де ,власне, і поселилася на кілька секунд фотоняча стая, був я сам. Утім, в той самий момент, коли  натис на кнопку вперше -- підхопив відчутний сором. Натис ще кілька разів, і сором тільки розростався. Висновок -- соромлюсь себе фотографувати. Чому? 

     Я давно виліз з того стану, коли люди "модно" заявляють, що любити себе не правильно. Людина живе з любові до себе. Дихає повітрям, і навіть робить "некорисливі" вчинки для когось тільки тому (хай і звучить це парадоксально), що любить себе. Тільки тому, що любить відчувати те, що відчуваєш, коли робиш "некорисливий" вчинок, буцімто, жертвуючи собою через любов до когось(чогось). Тому любити себе - це не "правильно, чи не правильно" - це просто природньо та й годі. Утім все це філософська хуйня, яку достатньо розуміти і зовсім не обов'язково розвозити об це слину і інші продукти секреції організму. Я трошки "порозвозив" тільки для розуміння того, що бажання бути сфотографованим, залишити трошки себе, якого вже ніколи не буде, -- цілком собі має право бути. 

   То хулі ж соромно себе клацнуть? Я ж ніяк не належу до когорти людей, що бояться "виглядати" некрасиво, чи соромляться своєї зовнішності. Чудово розумію, що не народився красенем і відповідно не боюсь стати до об'єктиву не тим боком, чи "плохо получіца". Тобто, йдеться навіть не про кінцевий результат наявності себе в кадрі, а про сам процес... Про приділення уваги собі "харошому". Звідки цей дискомфорт? Мені чомусь цікаво.

 А інше цікаве питання - чи можна взагалі вірити в такий портрет, який фотографує сам портретований. Наскільки чесно ми може відчувати себе в часі і обставинах, і чи взагалі ми самі маємо право відчувати себе в часі і обставинах? Бо я підозрюю, що нас самих без інших людей не існує в часі і обставнах, бо не існує самого знов таки самих часу і обставин без інших людей. Простіше кажучи, "ми" взагалі можливі тільки за умови існування інших "намподібних". Вважаю хибною думку про те, що краще нас самих - ніхто нас не знає. Ми це наші вчинки, наша активність в дійсності. Все, що поза дійсністю - це ми, які не відбулися. З цього роблю висновок, що проаналізувати мене, а потім мати право відтворити мене, сам я не можу. Бо це буду такий я, що не відбувся. 

Все це схоже на дурнувату безсенсову рефлексію, заради рефлексії, яку дуже не люблю. Але просто цікаво, чи відчуває хтось при автопортреті те ж, що відчуваю я. Варіант - "дибільний тєкст кончєного наркомана" приймається. Зовсім інша справа, що я міцнішого наркотика, ніж кава жодного разу не вживав.

Вперше

Вдруге