Вступ:
Ці нотатки - суб'єктивний погляд на Крим людини, що по суті вперше там побувала. Я чудово розумію, що якщо мати достатній досвід в кримських поїздках, чи походах - можна знаходити ті маршрути, що будуть радувати кожним сантиметром. Але це, повторюся, оповідь про враження від навпомацкового, раптового і випадкового знайомства з туристичною меккою нашої держави.


Навколо Криму за 4 дні, або "как я съел медузу".

     Усе своє життя я був переконаний, що одне з найтупіших занять, яке вигадало людство - це засмагання на пляжі. Я маю на увазі лежання під відкритим сонцем на піщаній, трав"яній, чи кам"яній поверхні під сонячними промінчиками. По суті в таких випадках уявляєш себе дируном, чи млинцем, чи в кращому випадку свинячою відбивною. Мабуть, саме тому в страшному сні мені лише може наснитися класичний совковий відпочинок : тиждень, чи два на морі з багатогодинним відлежуванням на одному й тому ж пляжі і прогулянкою ввечері по набережній. А саме такий відпочинок у мене і асоціюється з Кримом, тому, саме слово "Крим" резонує з чимось неприємним і стасомихайлівським.
      Цього року нарешті вирішив, що нечесно, майже не бачивши Криму, так його "не любити". Вирішив, що маю хоч трохи побачити, щоб не любити чесно. Так вже трапилось, що моя відпустка збіглася в часі з футбольним турніром, який для мене з відомих причин багато значить, тому мав змогу поїхати лише в перерві між матчами - ця перерва склала 4 дні. Мені би дуже хотілося пройти Крим пішки, чи хоча б на велосипеді, але це коштує надто дорого - і за 4 дні я би не встиг побувати в тій кільксоіт місць, в які можна було встигнути на власному транспорті.
       Поїздка не планувалася завчасно, але як добре коли є хороші друзі, які не працюють суперменом, чи бетменом, і готові в будь-яку мить все покинути, зірватись і поїхати: І от ми вчьотирьох, Лєна, Сєрьога і Костя, 15 липня десь о 6 вечора вирішили виїхать з Черкас. Мікроскопічні фрагменти мозку в моїй черепній коробочці натякали на те, що тільки ідіот виїжджає в далеку дорогу ввечері, але, мабуть, тому, що мозок фрагментами, мені і є про що тут писати. А інакше я би мав логічний відпочинок: пролежав 10 днів десь в Алупці і виклав би в мережу логічних 1354 кадри з логічним підписом "Крим, Алупка 2012" такого характеру:

Атдихаєм

 "На фонє йолачкі возлі музєя катастроф". 

   А так - особливо часу не було, щоб епічно тупить і "фоткаться" на тлі "йолачкі". Було бажання побачити курортний Крим і зжерти кілька кілограмів дорожного пилу. 

  На півострові до цього був лише одного разу з триденним візитом два роки тому в Севастополі. Але через надмірні сексуальні запити моєї супутниці, алергію на медузячі соплі, і спалену шкіру я нічого не запам"ятав, хоча саме місто мені сподобалось. 

   Відповідно, з чого починати тур по Криму не здогадувався - та ж фігня і з  колегами. Тому, подивившись на атлас було вирішено, шо ми маємо проїхати Арбатську стрілку, бо... вона "якось чьотко виглядить на карті". А куди їхать далі? - ми вирішили не планувати - "далі по вказівниках", - сказав Костя, проігнарувавши мою наступну репліку про те, що ж саме нам треба буде шукати на вказівниках. І от ми виїхали з Черкас десь о 6 вечора, як я вже згадував.Через 10 км відбулася перша зупинка. В місті якраз була гроза і над Дніпром ми побачили отаке:

   Усі люди експедиції згодились, що тут можна і кинути якір, не спаливши зайвого пального, але ж окрім людей, нагадаю, була серед нас і жінка. Вона настояла на тому, що Крим знаходиться трохи далі, ніж на дамбі перед Чапаєвкою. Аргумент був переконливим, довелось прямувати далі. 

Перед цим, до речі, ми затарились в АТБ і в подальшому купували харчі тільки в цій мережі. Я ніколи нікому не робив безкоштовної реклами, але це реально найдешевший магазин, який весь час можна було зустріти на шляху. В АТБ скрізь продавались банани за хорошою ціною. Десь перед Дніпропетровськом ми стали, шоб погризти бананів, бо банани це не тільки смачно, а ще й красиво - подумала Лєнка, а я це прочитав між її вухами.

    Десь опівночі, за Запоріжжям ми з'їхали з дороги, вирішивши, кілька годин прикімарити. Впринципі я досить легко переношу нічну дорогу, особливо якщо їду не з Умані до Черкас і покриття не змушує моє серце калататись в унісон з поршнями, але все таки було вирішено зупинитись із стратегічної точки зору. Місце для ночівки шукали навпомацки, палатку вирішили не ставити, а ночувати прямо під відкритим небом. Лєнка вляглася в машині, а ми втрьох на землі. Я ,правда, не мав спального мішка, але настільки вимотався за день, що останнє побачене мною було оце, після чого вирубився.                                                                   

Оце

   Вже через годину прокинувся зовсім мокрий від липкого повітря зверху, і зовсім холодний від землі знизу. У спробах закутати себе в невеличке одіяльце, шоб не закацюбнуть і не бути зжертим дикими запорізькими комахами, перекімарив ще кілька годин. Почало світати і крізь напівроздерті очі я побачив скульптуру коняки і Дон Кіхота. Зразу подумав про те, шо в бананах і консервах, були якісь наркотичні нутрощі, а потім зрозумів, що то були гілки дерев, а я від сну на землі перетворився на ідіота, який у всяких там хмаринках бачить слоників і курчаток. 

Раптом ви, як я, бачите на цій світлині Дон Кіхота і конячку - напишіть мені про це, аби я знав, що не геть дибіл.

    В страху зовсім здибіліти вирішив, шо треба "свістать" всіх наверх і їхати далі. Коли остаточно розвиднілось - з'ясувалось, що ми розляглися на якійсь свалці на березі Дніпра. Десь о 4, повз нашу стоянку пройшов мужик з гумовим човном на спині і ми вперше, але не востаннє відчули на собі здивований погляд. Але ми були на стільки впевнені у власній "нехуйовості", що мужик ще раз зиркнув на відоме йому місце і, думаю, сприйняв його по-новому: "не даремно ж люди з Черкас їхали, щоб зупинитись тут на ночівку))".

Сєрьога і яблучко.

Поснідавши, Костя нагадав про свій розкішний внутрішній світ, бо в подорож на море до Криму він взяв запасний автомобільний акумулятор і подовжувач...) на нашу з Сергієм іронічну посмішку Костя професорськи фиркнув, мол, "шо ви дєтішки розумієте в поїздках до Криму

Вода - це дуже смачно. Особливо з красивої блакитної каністри і зранку. Бо вдень, як правило, ми пили не воду, а гарячий чай, тільки без самого чаю і цукру. Було неймовірно спекотно.

    Через кілька годин, ми залетіли на Арбатську стрілку і тут почалось моє традиційне в цій подорожі Фе від Криму. Очікуване і традиційне Фе. Ні не Фе, а давайте це назвемо літерою Б. І не тому, що я люблю Бертолуччі і Бейонс, а тому що БЛЯДЬ!  Як же ненавиджу обгорожені шматки пляжу. Чи то на Дніпрі, чи на морі, але не розумію, чому маю шукати місце, де б можна було зупинитись на годину, чи дві? Ну блін зробіть там торгову точку, платний душ, туалет, шлюх врешті поставте, чи мавпочку в яку можна буде кидати горішками за гроші, але до води люди мають підходити безкоштовно...

     Утім проїхавши кілька десятків кілометрів, ми врешті знайшли дикий пляж. Скупались, вилізли і почали споруджувати захист від сонця. Дикий пляж на Арбатській стрілці є тільки там, де немає дерев, а де вони є - "будьтє дабри - пашлі нахуй, ми абгараділи тут всьо заборам.", як сказали би кримчани.

     Зрозумівши, що спеку не витримаємо, було вирішено їхати далі по стрілці, але нормальна дорога закінчується в районі селища Стрілкове, а далі починається таке, що навіть загартованому водію з міста Черкаси...) стерпіти не під силу. Вибачившись перед моїм маленьким другом Деу, я розвернув нашу експедицію і ми рвонули класичною дорогою на Джанкой.

     Проїхавши нудною ділянкою від Джанкоя до Старого Криму я ахнув. Почався справжній рай для автомобіліста, якому вкайф крутити баранку. Дорожнє покриття на високому рівні, повороти досить непередбачувані і швидкі, і все це з чергуванням спусків і підйомів. Справді рай для автотуризму навіть на ланосі. Дуже хочеться повернутись на ті дороги на автомобілі з хорошою підвіскою, призначеною для "активного драйву з поворотами". 

Дорогою до Судака.

    Кілька годин скаженого кайфу від доріг - і ми заїжджаємо в Судак. Вперше, мабуть, за дорогу хотілось вибігти з машини і блукати містом. Містом, яке має саме той хороший кримський колорит, якого мені так хотілось в видошукачі камери. Дуже хочу повернутись пішим саме в це місто.

    Ми дуже сподівались, що знайдемо красиву місцинку для ночівки в "Новом Свете", який знаходиться за кілька кілометрів від Судака. Це справді нереальної краси селище, щиро раджу всім, хто його не бачив - побачити, але тільки зверху. Бо знизу там типовий бидлокрим з вонючим пляжем і іншими атрибутами - "випівкай, барамі". І все пропахнуте оцим великим Бе, оцими "на двє нєдєлі в Крим штоб всьо забить, атдахнуть". В заповідник, чи заказник зайти не вдасться, бо звісно стоїть паркан і звісно розбивати намет там не можна. В поселенні ж плюнути реально немає де і тим паче паркуватись. Тому ми плюнули), і позадкували в Судак.     

 Отаким я для себе запам"ятав "Новый свет"

      Отже ми повернулись на трасу Феодосія - Ялта і десь об 11 вечора намагались знайти де б розбити табір. Праворуч дороги був берег моря, а ліворуч - його не було. Б знов нас наздогнало...Для того щоб поставити намет на березі, ми мали заплатити щось біля 100 грн. Я був готовий здатись, але радий, що зі мною було ще троє навіжених, які не дали схибити і сказали: "А може ну його те море з їх кемпінгами". І ми стали ліворуч від дороги. Тож як і минулої ночі ніхто не знав де саме ми розбиваємо табір, але цього разу при світлі фар поставили палатку, розвели вогонь і зварили супєц. Все це десь о 12 ночі). 

"Жидкасть надо хавать каждий дєнь" - це фраза з "Імпровізації", яка вже другий рік не хоче вилазити з монтажного столу і показатись народу.

     До речі, я на цей раз спав в машині і не тому, що з Оленою, а тому що дуже люблю за це Ланос - знімаєш частину заднього дивану, і вуаля, якшо ваш зріст не 190 - цілком нормально можна влягтись двом людям, не особливо розбалуваним м"якістю ліжка.

    Ранкові ефіри на радіо завели в мені біологічний будильник таким чином, що незалежно від рівня втоми - я завжди прокидаюсь о шостій. Нікуди діватись і людині, що спала поруч зі мною в багажнику ланоса.  З'ясувалось, що другу ніч з нашого короткого туру, ми провели теж біля свалки, але поруч з нами було кілька невисоких гір. Ми прикинули, що вилазити на верх близько 20 хвилин і полізли. За 20 хвилин місце нашого таборування вже здавалось цілком симпатичним.

 Моря звісно видно не було, що зовсім не дратувало.

 Будь-які нерівності рельєфу завжди провокують мене лізти вверх. Років 5 тому через таку особливість мого організму я висів на дуже крутій скельці в Карпатах і розумів, що вниз злізти просто не зможу, а вверх підійматись сил  не лишалось, та й варіантів для підйому було небагато. Тоді обійшлось - я дивом не зірвався і все таки виліз наверх, але зарікся більше так не тупити. Справді не бачу сенсу в тому, щоб зламати собі ноги, чи спину через дитяче бажання лізти вгору без спеціальних навичок альпініста і спорядження. Так от це все до чого - цього разу після крутого гравійного підйому, який досить легко подолали навіть хай і треновані, але жіночі ноги Лєнки, ми побачили дуже красиву розщілину, по якій можна би було вилізти на сам пік гірки. Я чудово пам"ятав карпатський досвід, але все одно поліз. Слава Богу, що піднявшись на метрів 6-7 я просто не знайшов варіантів для продовження, (а може так шукав...) Справді не хочеться зламати хребта. Згадується фраза з фільму "Сволочи": "я потому и в авторитете, что очком зря не рискую". По-моєму, треба берегти себе - жити це цікаво і приємно. А зірвавшись немає гарантій, що ви зразу загинете - є цікаві варіанти зі страшними невідворотними переломами.

     

Тому я зайняв позицію сцикливого, але живого супермена, Лєна мене клацнула і своїм онукам я розкажу, що підкорив найвищу гору на смітнику за Судаком.

На горі ще було клацнуто бидлопейзаж, що їх так полюбляють знімати туристи. Я подумав, що це кланса ідея. Хоча пейзажі зализаних місць мене дратують, бо я, справді, не маю необхідної витримки і відчуття, потрібних для того, щоб бути Ансельом Адамсом.

Обов"язкова класична світлина відпочивальників Криму знята - і можна їхати далі.

   А далі ми запланували південну крайню точку України. І штука в тому, що дивлячись на Крим на карті, читаючи назви Рибачье, Солнечногорское, Морское, Малый Маяк, ти сподіваєшся побачити картинки зі своєї уяви - малолюдні селища з рибаками на березі, які виколупують ставридку із сіток і смачно потягують запашні самокрутки, видихуючи красивий дим. А в цей час хвилі ритмічно жаліються на море затягнутим на берег дерев"яним баркасам. Хуй там! Я так і не побачив такого Криму. Да десь, цілком можливо, є і такі селища, але я бачив восновному отаке: 

     Так блін! Я в курсі, що динозаври вимерли, Дід Мороз заходить не в кожен дім, бо його кумарять черкаські панельки, а Моніка Белуччі не закохається в мене з першого погляду, але так би хотілось... Нє тільки - велике Б - "отдих в Криму 500 мєтрів да моря 1000 грн з праєздам". Проте отак зверху на ці пейзажі все одно дивитись дуже приємно. І дуже хочеться подякувати тим людям, які проектували дорогу понад берегом Криму. Я розумію, що частково саме близькістю дороги і пояснюється ця вонюча заселеність берегу, але для автомобільного туризму ця ділянка ідеальна.

    Про всі ці Масандри, Ялти і Алупки особливо нічого розказувати не хочеться. З водійського місця все виглядає дуже красиво, але по-перше, тому що водій живе у найгіршому з архітектурної точки зору місті в сонячній системі, а по-друге, тому, що я весь час думаю хто ж живе в цих містах: ледачі туристи, які не купують дитині "роліки", щоб спустить купу грошей за 2 тижні на дороге бухло і крєвєтки - це раз. А два - це ті, хто заробляє на цих туристах - корінні мешканці, які бухєрять зранку до ночі, бо їм пощастило народитись на березі моря і їх бабка померла в минулому році, лишивши будиночок для  туристів з Києва, чи Москвви і врєямнку для туристів з Гайсина, Богодухівки і Черкас.

   Дорогою ми також наштовхнулись на "Музей морських катасроф" чи шось таке. Але з революційних міркувань проти кримського Б, або зі звичайного жлобства, людині, яка на вході запропонувала нам купити квитки ми сказали, шо за гроші в музей не зайдемо. Інших варіантів вона не запропонувала - тому "нагі нашей там більше не було". Але на виході я звернув увагу, що сім"я з Росії фотографувалася на фоні йолкі. Мене дуже давно турбує питання чому люди так люблять фотографуватись на фоні йолок, особливо, коли з іншого боку красиве море? Тому звісно я на фоні йолки, а Лєнка і Сергій на фоні моря. І те і інше звісно, на мою думку, ідіотизм - бо і фотографія йолки, і фотографія моря завжди буде кращою, якщо їх не затулятимуть хомосапієнси, які за ідіотською звичкою все собою затуляють на турфотках. Ну є ж спеціально створені коври на стінах, для того шоб робить красиві фотографії себе на красивому фоні. Нє блядь - треба взять і закрить собою красивий вид.

     Наступною стоянкою було заплановано мис Сарич. Правда, в`їзд на мис для туристів, ми переплутали з в`їздом на куди? Правильно на дачу Горбачова. Одразу після того як це зрозуміли, після недовгих вагань, було вирішено запитать на цій дачі у добрих людей де можна розбить палатку. 

    І ми, на повному серйозі, лишили машину при дорозі, а самі поперлись питатись як нам спуститись до моря. Парєнь у формі звісно атарапєл, але потім, на диво, чемно нам розповів де можна спуститись до  моря. Єдине що через цей двір, каже, до моря вийти не вийде. Дуже шкода, - подумали ми, і пішли в місця для простих смертних. Хоча до дачі Горбачова ми повернемось вже цього ж вечора. Я навмисне не буду розводить соплі об екран, але да - по суті через відпочинок кількох людей, які прилітають туди гелікоптером, величезний шматок красивезного берега,  відрізаний від нас бідних і наглих.

Отже, з підказки гридня з Горбачьовської дачі, ми дібрались до пляжів на мисі Сарич. І от після двох днів дороги ми занурюємо свої кінцівки в солону воду, тепер вже Чорного моря.

Костя, періодично, ігнорив той факт, що навколо спекотне літо

  

 Слідуючи гарній традиції ми сіли обідати не біля моря, а на парковці автомобілів біля смітника. 

 Доки в кадрі Лєнка з хлопцями давиться паштєтом з угірочком, я за кадром їм омарів в смачному французькому соусі. А засмаглі гаїітяночки з усіх сил масажують мені п"ятки

.

Після обіду ми ще трохи попляжували. Треба сказать, до речі, що на мисі Сарич дуже класні умови, аби попірнати з маскою. Підводний світ там справді красивий.

     

   Надвечір Лєна дуже просила, щоб я зробив їй кілька красивих фотографій на фоні моря. Вона довго не могла "стати красиво" і я вирішив пригадати свої таланти сучасної фешн-моделі. При чому так захопився, що сонце, яке я затінив своїм талантом, закотилось в море.  Саме час, щоб подумати про місце для табору на 3 ніч. З досвіду попередніх двох ми розуміли, що для того, щоб не прокинутись зранку на смітнику - треба шукати місце, доки було ще світло - до цього потужного, аналітичного висновку ми прийшли колегіально. Доки Лєна, Сергій і я 40 хвилин раділи нашій маленькій інтелектуальній перемозі над труднощами подорожі - Костя встиг оббігти всі околиці мису і прибіг з фотками найркащих місць, де б ми могли заякоритися. (Шкода, що словами це не передати, але ви навіть не уявляєте яку дистанцію цей хлопець в світері зміг пройти в пошуках місця.) В результаті, впреше за подорож, у Кості по-справжньому загорілись очі, бо одне з місць він особливо вподобав...? Де б ви думали?... За 50 метрів від угідь 

Горбачова, на території де навіть чайки пролітають віддаючи честь, а мурашки не гризуть а масажують відпочивальників дачі, Кастюгєн знайшов неймовірної краси місце. І воно справді було таким. Але оскільки машину лишити на території дачі нам не дозволили, хоча ми пропонували заплатити за стоянку, і поділитись паштєтом з батоном, ми вирішили розбивати табір на території для бідних в кемпінгу. "Зате в цей раз - біля моря!" - подумалось нам...

    Ху... там, як виявилось вже за 20 хвилин. На території, поруч з морем за розкаледну малесеньку палатку ми мали платити 50 грн за добу. (За клаптик землі два на два!) "Нєть" - вирішили ми і знайшли безкоштовне місце поруч із ...смітником, правильно). на цей раз це був невеличкий смітничок, і якщо чесно - то навіть той факт, що море ми могли бачити дуже зверху і досить здалеку, і той факт, що я знов не зможу мати деяких сексуальних стосунків з туристками з Молдови чи Туркменістану, що дозволили собі за гроші розбивати намет в кемпінгу, ні скільки нікого не засмутив, бо то був справді класний вечір, з класним багаттям, купою зірок і рештою необхідних атрибутів. 

  Сєрьога і багаття, яке розводив Костя. А у Кості така ще цікава особливість - якщо він бачить поруч з багаттям дрова - він їх кидає, навіть якщо багаття й без того повне... Тому я сидів в розмірковуванні над тим - скільки сотень років мені доведеться працювати продавцем оследеців, щоб заплатити штраф за дистрофічніі кримські дерева, які згорять від жаринок, що активно розносились морським повітрям. Але обійшлось. 

Кості було похуй на жаринки. Про що насправді думає Костя не можна вгадати нікому. Я взагалі, підозрюю, що якшо влізти в його мозок можна зразу отримати психологічний розлад лише на підступах до його думок. 

 Високо над нами височіла вишка котрогось з мобільних операторів. Костя і Сєрьога сказали, що це шкідливо для здоров'я, тож смачно виматюкавшись, нажершись від пуза, я ліг в багажник ланоса засинати в шкідливих хвилях мобільного зв"язку нашої славної країни.  

 Сєрьога пропонує мені свій чай в надії на те, що я відмовлюсь від свого Дон Піріньйону, який я дудлю згорла за кадром. 

 Лєнка нєвзначай показує шматок туловіща в надії на те, що цієї ночі туристки з Молдови не ночуватимуть з нами в багажнику Ланоса. 

А це я клацнув наступного ранку, подумавши, що Лі Фрост, мабуть, пишався б тим, шо я гортав його книжку про пейзажі. Хоч якшо чесно мене часто підташнює від таких світлин.

 За що мені подобаються баби зі східними рисами обличчя - за те, що зранку запухшими вони мені подобаються ще більше.

Це бухта Ласпі, як я розумію. Вона запам'яталась тільки купою нероб східняцької зовнішності з облізшими птахами на руках, які приколупувались у прямому сенсі до людей "сфатаграфируйтесь с птичкай, падержат бесплатна". Якшо без жартів - то саме ці хуї з пташками на руках і є метафорою Криму. Я стою і дивлюсь на цю справді красивезну бухту, а поруч стоїть це чмо зі своїм попугаєм, який думає, шо він Жар-птіца, а він то попугай... І їх таких там стоїть не менше п"яти осіб і вони галдять зі своїми жар-попугаями про те, що "падержат бесплатна". Ну не можна так. Ну чому б не кричать про це десь в Москві на Червоній площі, або хоч перед дачою Горбачова, а конкретно в цьому місці я хочу подивитись на бухту.

Ну і звісно в тому місці була купа туристів, яка замість того, щоб насолодитись красою, що паморочила мозок, псували собою пейзаж в своїх фотоапаратах.

Ну а це вже Балаклава. В ній ми, на диво швидко, запаркувались, і поперлись до парому, на якому можна дібратись до кількох пляжів. Минулого разу, коли я був в Балклаві, куплений квиток на паром давав право і на дорогу назад. Добре, що я перестрахувався і взяв достатньо грошей, бо інакше ми би лишились на золотому пляжі, або б повертались горою в спеку, на що би витратили дорогоцінних півтори години. 

 А так ми ці півтори години фотографувались на фоні шикарного баннеру...Рука майстра, який робив цю рекламу дуже нагадала мені руку майстра, який фотографував дівчинку на баннерочок ресторану "Місада" в Черкасах. І я Вам скажу щось в такій дивній рекламі є).

 От собаки скрізь красиві.  

Дорогою до "Золотого пляжу"

  

На пляжі я зустрів своїх старих подружок медуз... Їх було багато, але невеличких. Утім серед них я вперше побачив велику медузу з синіми смужками. У мене насправді досить алергенний організм і минулого разу, як я вже згадував, медуза вжалила в район серця і мені справді було дуже кепсько - довелось пити таблетки, яких взагалі то не п"ю, майже принципово. Я щиро сподівався, що то була остання медуза, яку побачу за час нашої подорожі...

Скоро ми повернулись до Балаклави і поїхали далі. Дорога ставала все менш цікавою, доки ми не заїхали в типовий кримський степ, де все виглядає страшенно "унила" і "ніачьом". Вода закінчувалась і треба було зупинятись в якомусь селі, аби поповнити наші красиві сині каністри. Бабуся на фото люб"язно згодилась поділитись прозорою(хоч вона й не була такою). Сєрьога, з характерною йому ввічливістю, доки набирались каністри сказав бабусі щось типу - "А чого ви оце тут живете - море кілометрів за 30, а ви тут непонятно де". І бабуся абсолютно щиро сказала - "моря тут нєт, но у мєня єсть всьо што надо і я живу щасліво". Ця бабка була найприємнішою з корінних жителів, яких я побачив в Криму.

Повернувшись з водою ми сказали Олені, що воду нам бабця дозволила набрати, але сказала, що на знак подяки хтось має бути з'їденим. Чи то спека була така, чи ланос надто синій, але Лєнка перелякалась, повірила і запропонувала, щоб з'їли Сергія. Команда ствердно кивнула і ми поїхали далі. Чому Сергія? Бо у нього одного був Айфон і він нагло сцяв у море - це просто. А якщо серйозно бабця справді мене порадувала. Не уявляю як жити в степу і навіть просто пити воду, закип'ятивши яку, ми все одно перестраховувались активованим вугіллям на ніч. Бо аж надто та вода була органічною, судячи з характерної мутності.

    Далі, до речі, ми планували їхати до останнього ключовго пункту мису Тарханкут. По дорозі трохи попляжували перед Саками. Але, якшо чесно, от як місто назвеш - такою й буде вода в морі, поруч зним) -надто тепла, солона, мутна...Добре хоч не жовта.) Хоча нам сподобалось купатись у сакських водах, бо це було безкоштовно і ніхто не пропонував "падержат бисплатна" - дикий пляж з піску.

Тож ми на Тарханкуті. Проїхавши через славнозвісну, у зв'язку з мовним питанням, Оленівку, ми потрапили туди, куди так хотілося. Отакого Криму я хотів, про такий Крим я мріяв. Дуже хочеться, аби Тарханкут таким і лишався - скелястий берег, досить глибоке дно і тиша... Найголовніше, що було на Тарханкуті - це музика тиші - цей нірванистий звук від сексу вітру і хвиль. Пробачте за ці невиправдано високопарні слова, але то правда.

Тут ми пробули трохи більше доби, що неправомірно довго, враховуючи темп подорожі.

    Недоліки Тарханкуту можна перелічити на пальцях однієї руки, якщо на цій руці три пальці. По-перше, дерев на Тарханкуті в диких місцях немає взагалі - це геть пустельний степ, як наслідок, вдень від спеки ніди ховатись. По-друге, дров відповідно до відсутності дерев - теж немає.

Третє і головне - це медузи. Гігантські косяки великих жалючих медуз. Мені було соромно зізнаватись, бо дуже не люблю чогось боятись, і таки мало чого боюсь, але в мене справжня медузофобія. Я був певен, що вони вкрай зіпсують мені відпочинок. Ми приїхали на Тарханкут ввечері і за побутовими заняттями - пожрать-розкластися - лізти до води не встигли. І ввечері, доки всі вєсєлілісь, я намагався побороти свій страх перед морськими соплями. Поліз в свою телефонну вікіпедію і вивідав усе, що там було на рахунок медуз. Те, шо я дізнався утім мені ніяк не допомогло. Наступного ранку, доки всі бовталися в морі, я стояв на березі і чекав доки ця гігантська неконтрольована соплемаса відпливе кудись на хрін в Туреччину, до якої для них соплів-морських рукою подать, чи що там у них замість рук. Але вони не плили.

    Добре, що є друзі готові допомогти в боротьбі з медузами. Тож Сєрьога просто взяв середню за розмірами слизоту і кинув нею в мене...жорстко, але справедливо) Я взяв її в руки, покрутив і повернув у море. Але мені це ні фіга не допомогло.

   Потім Сєрьога знов жорстко, але справедливо заявив, що маю навмисне пожалитись медузами добряче, аби зрозумів, що це не так страшно і фобія зникне. Я не збирався перевіряти дієвість цього способу, але так склались зірки...

    Діло було в обідній час. Усі хто був на Тарханкуті - бачили баржу, що сіла на мілину, недалеко від берега, поруч з Маяком. Візуально здається, що баржа не так далеко. Насправді ж, я підозрюю, що до тої баржі метрів вісімсот. Туди возять на човниках туристів з Оленівки, яка розташована в затоці за мисом, але ж ми не туристи - ми ж експедиція. Тому мали дістатися баржі на матрасі. Я забув віддати Лєнкі сумку з технікою і за нею не було кому пригледіти, але  розумів, що якщо не попливу - не пробачу собі. Тому заривши сумку з фотоапаратами в кущі, ми віддали швартові радянських матрасів і поплили. Через метрів 250 на шляху почали зустрічатись великі медузи, і я почав трохи нервувати. Ще через 50 метрів стало зрозуміло, що ми знаходимось просто посеред величезної зграї. Мені реально було соромно і перед Сєрьогою, і перед собою, і перед баржою, яку не побачу. Тому скільки міг я терпів, а потім зрозумів, що, певно вперше в житті, мене підхоплює справжня паніка. Шоб не потопить весь крейсер вирішив повернутись до берегу. Єдине з чим я прорахувався це з тим, що на матрасі все ж частина корпусу була захищена і з медузами контактували тільки ноги і руки, а тепер пливучи до берегу я весь час торкався жирних, великих, тупих падлюк. Пробував пірнать і пропливать під ними, але через паніку мені зовсім не вистачало кисню - тому я зробив те, що впринципі мені допомогло. Психонув і помолотив кролем до берега - відчував, що з водою весь час загрібаю і медуз, але з тією дозою адреналіну, яку мав в червоній, плилося досить легко. Насправді, у воді я можу тільки пірнати, а плаваю досить посередньо і за інших умов триста метрів в такому темпі не витримав би, але цього разу, думаю, Майкл Фелпс би пишався мною). Вилізши на берег мене страшно лихоманило ще хвилин з 10 - то був справжній переляк - жодного разу я такого не відчував. Коли прийшов до тями побачив, що все тіло покрилося червоними плямами від медузячих доторків. 

    Таким чином, я перевірив і другу теорію Сергія про те як побороти страх: пожалившись медузами мене ніяк не попускало від боязні. І вже сидячи на березі, засокоївшись, проаналізував і зрозумів, що ноги у цього страху ростуть від психологічного розладу - я ненавиджу, коли мене торкаються, коли я того не хочу. А не хочу я  майже завжди. Тому ніяк з медузами змиритись не можу. Я не боюсь схопити її в руку і відірвати щупальця, але опинитись знов посеред цих сопливих, безмозких (у прямому, до речі, сенсі) створінь - хотів би менш за все. Всьо душу вилив. Думаю, мені буде цуікаво це перечитати через кілька років, а раптом стану медузологом.)

Та сама недосяжна баржа.

      На самій баржі, до речі, було дуже цікаво. Хлопці збирались там лишитись до вечора, але їжі з собою не брали - тому довелось повертатись. Доки вони повертались, мені довелось відчути себе в ролі дівки-збиральниці з первісних часів - ми з Оленою з'їздили в Оленівку за харчами. До речі, соромно визнати, але тоді ж довелося купувати !дрова!. Кожного разу всіх нормальних мужиків має охоплювати сором, коли доводиться купувати дрова. Так не довго і платними туалетами почати користуватись... Та діватись ніде - дров на мисі Тарханкут немає. 

    Попри історію з медузами, на Тарханкуті мені сподобалось найбільше. А ще мрію побувати в Криму по-людськи, пішим, чи на вєліку. Мрію аби до того часу там лишилось хоч кілька гектарів Нічийної, Вільної Землі і виздихали всі медузи. Було б добре. На цьому мушу відкланятись. І оскільки у всій цій писанині має бути хоч одне корисне речення, повідомляю, що всього з харчами на 4 осіб і пальним, на якому ми проїхали 2300 км по маршруту Черкаси-Дніпропетровськ-Заопріжжя-Генічеськ-Стрілкове-Генічеськ-Джанкой-Старий Крим-Судак-Новий Світ-Судак-Алушта-Гурзуф-Ялта-Форос(Сарич)-Балаклава-Севастополь-Саки-Євпаторія-Оленівка-Тарханкут-Нова Каховка-Кривий Ріг-Олександрія-Черкаси ми витратили близько 2500грн.

    А ще дико хочеться подякувати друзям, з якими разом ми прожили ці неймовірні 4 з лишком доби: Кості, Сєрьогі, дівчинці Лєні(якій, мабуть, було найскладніше) і надійному, блакитному другу Део Ланосу.

     Наостанок хочу сказати, що вкотре підтвердилось моє відчуття про гумовість часу: В добі, інколи, буває значно більше ніж 24 години. І все тому лише, що має значення де, як і з ким пробігають ці години...

На Тарханкуті круто пересуватись вєліком. По чесняку - в'їзд на машинах туди би взагалі заборонити...Та найбільше боюсь, що дуже скоро до цього прекрасного куточка доберуться лапи цих, навіть не знаю як їх назвати, (втомився матюкатись)...короче, тих, хто бере 50 гривень за право поставити палатку біля моря...

Один з тих небагатьох випадків, коли я відірвався від Піріньйону і чорної ікри і вирішив сфотографуватись з експедицією. Зліва до краю: Сєрьога Моралез, Костя, Лєна і казанок.

А це знято до початку гри, яку ми розробили спеціально для спеки, що стояла в той час над Кримом. "Гра на одягання" -принцип той самий, що і карти на роздягання, але навпаки)

Лєнка з Костьою програли. Шкода не до того стану, коли їм би довелось одягти соболині шубки, які ми запасливо прихопили з собою в подорож.

Сєрьогі і Кості страшно соромно за куплені дрова. Мене за кадром обдувають п'ятнадцять гавайських красунь своїми купальниками і спеціальними гавайськами опахалами.

Поборовши сором, нам навіть вдалося порадіти багаттю. Я за кадром відбиваюся від Джесіки Альби, яка переслідувала мене на велосипеді всю нашу подорож.

Без розмов берег Тарханкуту ідеальний тим, що майже скрізь можна пострибати. тут стрибаю в надії вратуватись від Джесіки.

Хлопці ввечері останнього дня по-моєму.

За Джесіку Альбу мені довелось відпрацьовувати, вдаючи з себе фотографа.

Лєнка з Диньою і шикарного кольору каністрою.

А це один з двох друзів без яких ви би цю подорож ніяк не побачили).