Велосипедна подорож імені Тіграна. Частина 2 Пі...ц максимального рівня.

  Я зупинився на тому, що ніч нас застала в дорозі, на висоті в 800-900 метрів. Вже майже навпомацки вибирали місце для табору і повністю навпомацки розкладали сам табір. Нагадую, що це був початок вересня і вже після 19-00 було міцно холодно. Дрова, і все навколо, було сирим, бо за день до цього тут пройшов дощ. Забігаючи наперед, скажу, що Костя витратив години зо дві на те, аби розпалити багаття, біля якого при цьому було все одно неймовірно холодно; хмари опустились низько і повітря перетворилось на кисіль з води і холодної води.

          Здається, вже говорив, що при всій моїй пришелепкуватості, хлопці, які їхали зі мною були ще більш пришелепкуватими..? Ще в Черкасах, я дуже наполягав на тому, аби на нас чотирьох, середнього розміру мужиків, мати бодай 2 палатки і 4 спальники. Хлопці зважили на мої слова - тому палатка була лише одна, моя. Та й те називається вона палаткою дуже умовно, бо по суті є навіть не дво, а півторавмісною і, що важливіше - одношаровою. Про що говорить одношаровість палатки в комплекті з її малою місткістю - не вдаючись до фізичних подробиць - вже за годину дихання в ній навіть двох людей - зі стінок капає і хлюпає. Четверо в ній не вміщаються фізично.

І от тепер ми повертаємось до поняття "турист уравєнь бог". 

"Туріст - уровєнь бог" - цілком заслужене Дєньою прізвище.

Перед тим як опишу як ночував Дєня, я скажу одне: "Дєня - ти крутий мужик!". Він їхав на найважчому вєліку, в якому, по суті, майже не було гальм, готував нам, невдахам безруким, їжу, він наловив крабів, взяв бензиновий примус, який нас рятував в подальшому багато разів.

Ну і власне про те як Дєня ночував. Коли мною, вкотре, хлопцям було нагадано, шо в палатку фізично не влізуть четверо - Кругліков відповідально заявив, що має одномісну палатку, в якій і ночуватиме. Ну, думаю, х.й з тобою золота рибка.  Пізніше виявилось, що ця одномісна палатка - це по суті трохи збільшений поліетиленовий пакет... Але і це було не всьо - замість спального мішка Дєнька мав шерстяний, радянський плєд. На наші періодичні нічні запитання "Дєнька, ти там як, живий?", Дєня бодрячково відповідав , - "Все чьотко - я туріст уровєнь бог"".
     До речі, перед тим, як ми цокаючи зубами, пробували заснути, сіли по-людськи пожерти, вперше за день. Хвала турістууровєньбог, мали бензиновий примус, який кряхтячи, але нагрів воду, в якій зварилась гречка. Смачнішої (як це часто буває) я не їв і більше ніколи не їстиму. До речі, посуду не брав, а тому за тарілку мені був радянський кухлик, а замість ложки використовував кришку від консерви. Аби ви розуміли рівень енерговитрат в перший день, скажу, що легко з'їв 5 повних кухлів несоленої гречки. По суті я їх і не жував, а просто проковтнув. Хлопці не відставали... А от Костя, проїхавши ту саму дистанцію, по-моєму, в той вечір з'їв всього кілька невідомих ягід, які росли на кущах, поблизу табору, і ліг спати. Забігаючи наперед скажу, що на початку подорожі я мав десь 74 кг ваги, а от скільки було по приїзду скажу в заключній частині.

    Тож, перетворившись на естонські шпроти, впакувалися в півторавмісну палатку і не те, щоб почали спати - швидше, почали чекати ранку). 

Кілька годин все ж вдалося проспати, а прокинулись ми під стук дощу об палатку. Якщо чесно, сенсу в тій палатці особливо не було, бо від конденсату все було мокрим і зсередини.

    Десь з шостої ранку почали чекати, доки розвидніється і спиниться дощ. Пройшло не менше 5 годин. Чекали не так тепла,  як можливості висушити палатку, спальники і загалом речі - все було вщент мокрим. Чуваки трохи сумували, бо вони ж, нагадаю, їхали в теплий, блядь, сонячний Крим на море. Я сумував, бо мій план накривається мідним мокрим тазом, а головні, заплановані Кримський заповідник з Бабуган-яйлою, тікали від мене і знущаючись показували свою розкішну, бабуганську, гірьску сраку.

  Вийшовши з палатки, побачили навколо крамєшний, туманний піздєц, даруйте на слові, а враховуючи, що ми й так не особливо орієнтувалися в доріжках, наш подальший напрямок вгадувався проблемно.

Читаючи в процесі підготовки, ще в Черкасах, інфу про Долгоруківку я зустрічав згадування про те, що коли спускається справжній туман, легко заблукати. Але шо ж ми барани шоб заблукати тут?) Відповідь на це питання звісно вгадується, - да барани по всім Ознакам. Але барани - горді і горні - тому вихід знайдемо і піздєц - треба йти далі. Коротше наш процес вибирання з піздєца лишаю на волю фантазії, в пригоді якій, сподіваюсь, стане кривий відос і кілька кривих фоток.

Костя пробував йти пішки і був правий у тому сенсі, що хоч в мокрому взутті, хоч босим - по холоду однаково, але у кам'янистого спуску була своя думка на цей рахок - довелось взутися.

Настрій при цьому був бойвим, бо ми нарешті рухались...Хоча й не знали куди).

Кілька разів пробували їхати, але на колеса налипало стільки бруду, що вони просто не крутилися.

Згідно годиннику, сонце в зеніті.

Через деякий час спустились в буковий ліс. Не знаю на скільки він розкішний в гарну погоду (хоча поговорюють, що максимально розкішний), але в такий туман, навіть попри скажений холод, я був загіпнотизований усим навколо. 

 Костя, кажись, теж.

Зупинились хлєбануть водички з джерела.

Гріх не присісти, параскінуть по-пацанячи

Голодні ми були до чортів, бо не снідали. Обідали кізілом - Кості то добре, а мене "скільки кізілом не годуй - дай пожерти пєльмєнів"

   Спустившись з гір - зупинились, аби зварити вермишелі. Тільки розпалили примус - знов почався дощ. Фоток і відео з цього періоду немає - на скільки я розумію, це була якась крайня межа дубаря, бо мене важко довести до такого стану, щоб  вимкнувся фотожурналіст-натураліст. Від дощу заховалися в недобудованому будинку, який продувало з усіх сторін. В ньому було настільки брудно, що склалось враження буцім-то кожний, хто спускався з долгоруківки мав за честь, або по закону був забов'язаний, тут посцяти, чи дефікалити. Тим не менш - обирати не доводилось і ми всерйоз міркували над тим, щоб не ризикувати йти далі, а лишитись у цьому великому туалеті на ніч.

    Утім, ідея не прижилася і було вирішено зійти від наміченого плану (жити в бомжережимі) і зняти житло в Алушті бодай на ніч. Цього дуже не хотілось робити, але вибір був не великий - замерзнуть нахєр, або дібратись до Алушти і псувати сввоїм виглядом цей білий світ ще багато (або як кому пощастить) років.

     За моїм попереднім планом, в якому не було місця зламаному ексцентрику і дощу - спуститись ми мали би в районі села Лаванда, а вже звідти в Алушту. Хто не в курсі гірський масив ПБК (частіше відомий як ЮБК - Южного берега Крыма) має таку особливість - пологий з півночі на південь і навпаки, відповідно. Тому, дуже не хотілось, аби нашій банді довелось кілька разів перелазити через хребет і навіть мріялось, аби  спуск в бік моря був відносно пологим і цікавим... Але не так сталося, як це планувалося вдома перед гуглмепсом). Мої найгірші географічні побоювання, натяк на які виказував у відео вище, справдилися...Лікуйтє врагі мої.

    Хронологія така: 30 км першого дня ми набирали висоту в 900 метрів, аби в той самий день ці 900 метрів епічно спустити і красиво заїхати на якийсь із Алуштинських пляжів - ну там тьолкі, бабкі всьо такоє. Але замість цього ми заночували в горах, прокинулись під дощем і були змушені спуститись в районі села  Чайковське, аби потім відразу ж почати підйом на цю саму висоту...

Спуск по Чайковському до траси, не дивлячись на те, що був спуском(!), задоволення не приніс - дощ і холод від зустрічного вітру зробили своє діло. Верхні зуби до нижніх мають впринципі лише одну дорогу, але не знаходили її через раз... Коротше зуби цокотіли так, що я озирався по сторонам, бо здавалосб, що десь стукотить паравозік. Їхати повільно теж було нізя, бо гальма й так полихали агньом і випискували мерзотні мелодії. З горем навпіл спустились до траси. Поперлись на зупинку. Тролейбуси нас ігнорили, тому, зрозумівши, що на борт рогатих не потрапити - вирішили їхати своїм ходом - хай як не образливо, зате тепло.

    До загального піздєца, вочевидь від грязюки і постійного контакту з камінням, моя велосипедна взуванка зламалась. Пощастило, що полетів лише один кросівок і я зміг перевалитись на іншу ногу, а інакше би розклався і добре, якщо б тільки на асфальті, а не годину тому в горах десь над проваллям.   

     Ну нічого - на місці викрутив шип і продовжив дорогу з діркою в підошві. Від Чайковського до Ангарського перевалу близько 10 км відстані. І це не просто відстань, а раптовий набір висоти в 800 метрів. Це чудове місце для тренування всяких велосипедних лосів-спортсменів, але для невиспаних пацанчиків, які вабщєта їдуть на море купацця - це не найкраще "врємяпріправаждєніє". Нагадаю, що наша група - це Костя (сироїд-початківець), Сєрьога (банківський працівник і любімчік женщін), Дєня (він то турістуравєньбог, але на стальній рамі фірми Ардіс, на секундочку). Коли я дивився з боку на цю чудо-групу - розумів, що непрацююча передня перекидка, дірка в підошві і тепер уже костилі замість педалей - просто дрібниці і мені гріх жалітися на життя. Дощ не вщухав, машини і тролейбуси проносились поруч, вечір все активніше відгризав шматки у дня.

    Ми просувались вверх зі швидкістю 5-7 км-год, звісно зупиняючись на водопій і легкий перекус. За цей час обігнали цілого одного туриста з якогось Курська, по-моєму. Він їхав на старенькому Старт-шоссе і ззаду волочив радянську брезентову палатку... (А я то думав дурніших увальнів, ніж ми немає). Хто не в курсі - вага тих палаток не менше 7 кілограмів точно. Побажавши щасливої дороги росіянину, покотили вверх.Чесно кажучи я був упевнений, що більшого піздєца в цей день, ніж усі поломки, холод і голод бути не може... Але він був і він стався...ні поставлю для інтриги десять крапок. Так от більший піздєц чекав нас за наступних невеликим підйомом...........

     Ми зупинились в черговий раз перевести дух. Голова вже відмовлялась варити, та й чесно кажучи, я не знав точно як довго ще крутити до перевалу. І о, чудо! Біля нас зупиняється новенький тролейбус львівського виробництва. Вусатий водій привітно пропонує взяти на борт. Ми влазимо до траліка, платимо по 10 грн з носу (за людину і вєлік), всажуємось і спостерігаємо як він плавно підіймається на невеличкий бугор...А тепер піздєц. Клянусь в мене в очах стояли сльози. Цей невеличкий бугор і був останньою точкою Ангарського перевалу, а за ним 30 км спуску вниз до моря, сонця і Алушти...

Уяви, мій дорогий читач, ми двічі підіймались на висоту в майже 1000 метрів для того, аби спуститись вниз в спітнілому рогатому гробу. Такого сильного розчарування, розпачу, не знаю як це ще назвати, в тій подорожі більше не було. Та й, якшо чесно, загалом за життя не так часто відчуваєш, що тебе так сильно надурили?-ні, розвели? - ні, образили? -ні. Наїбали? - так.

Тролейбус плавно і тихо котився донизу. Через спітніле вікно я розглядав спуск, про який мріяв все життя.

Вийшли біля вокзалу. Там же знайшли хазяйку,  з якою сторгувались до 50 грн з носу. Вона ж повідала нам, що минулої ночі дощу в Алушті не було. Не складно зрозуміти, що якби у Дєні не зламався ексцентрик на початку подорожі, і ми би не витратили 2 години на його ремонт - увесь цей мокрий, холодний, довгий і дивний день не відбувся. Ми би ночували не в горах в дощ, а десь на теплому пляжі, слухаючи музику хвиль, співаючи кльових пісень.  

Але разом з тим, не відбувся би і один з найкращих і найяскравіших днів у моєму житті. Тому я дякую зламаному ексцентрику велосипеда фірми Ардіс за цей неймовірний, довгий день...