Велосипедна подорож імені Тіграна. Частина 1.

Долгоруківська яйла у всій своїй неймовірній красі

   Думав почати першу частину з сопливої високоморальної сповіді на тему "люді давайтє жить дружна", але не стану. Просто, по факту, познайомлю тих, хто жодного разу не перевозив вєліки, роялі, бетономішалки, чи двоспальні ліжка потягом з технологією перевезення. Познайомлю з нашим першим досвідом, який сподіваюсь комусь стане в пригоді, когось нажахає, а когось розвеселить.

Отже, про погурзку чотирьох вєліків до плацкартного вагону забацаного поїзда:

 Не збираюся посилатись на конкретні закони і акти, бо в ваш мозок і без моєї допомоги сьогодні потрапить (потрапило) достатньо сміття - натомість просто вірте мені). Закутавши вєлік у спеціальний чохол для вєліків, або закутавши у неспеціальні тряпки акуратно змотані докупи, ви маєте законне право втягти педального до вагону і послати нахуй усіх, хто не ввічливо буде виказувати своє незадоволення. Тих хто незадоволення викаже ввічливо  - можете теж послати сміливо, але в інше місце, наприклад, поїсти арєшків, або випити какао там якого-небудь. Серед провідників теж досі зустрічаються дибілоіди, але все рідше і нам такі, наприклад, не трапились і без проблем впустили до вагону з нашою досить габаритною, але законною, правильно упакованою, ручною, поклажею). 

Це мій чехольчик у складеному вигляді. Купив я його за 100 грн.
Але ця фотка не є його рекламою, а швидше навпаки...Чехол хєруватий,
 хоча на кілька разів його вистачить.

Пацани, замість купувати такі ж неякісні чохли, використовували бабусині плєди, коври зі стін, випускну сукню сестри - шо-завгодно в шо можна закутать льосік. Треба сказать, що герметичність і функціональність тих саморобних чохлів була ліпшою. У мого ж одна перевага - компактність. Утім той, кому вистачить сил, читати нашу історію далі, дізнається, що тряпки стали у нагоді патріотично куртизованому Дєні.

Утім це зараз я такий весь розумний і спокійний, а насправді ситуація була непростою...Бо: ми звісно ж брали квитки в свинячий голос, і мали два бокових і два верхніх місця, тобто, нам лишалось лише сподіватися, що два нижніх займуть хороші, ввічливі люди, які з розумінням поставляться до нашої ручної поклажі...ХУЙ ТАМ! Руда, перелякана і ображена на весь світ жидівка підняла страшний вереск і хайк. Рівень піднятої воні був таким наче ми не вєліки розкладали, а намагалися  увіпхнути їй до рота 29 колеса мого спеша і змушували співати "Всьо для тєбя" від Стейсі Майкла, з умовою попасти в усі дві з половиною ноти і не погнути спиці. (хто мене добре знає - знає, що я більш ніж толерантно ставлюсь до будь-якої народності, родності, національності і т.д., але у випадку з цим рудим чмом буду вживати саме лексему жидівка). 

     Ясєн хуй, шо при ідеальних обставинах ми би послали і її, і її безхребетного чоловіка в єрусалимські діброви ловити білочок, але умови були не ідеальні...Була 11, чи 12 ночі, пасажири вагону спали і найголовніше - поруч з нашим місцем лежала симпатична молода мама, яка намагалась вкласти грудну дитину спати. Саме тому огризатися по-людськи наші джентельменські хромосоми не дозволяли. Але руде ЧМО в той вечір було у страшному ударі, це був її бенефіс і вона без сумніву була його дівою, примадонною і все блядь такоє. Чоловіка я назвав безхребетним, бо він не мав хребта, аби заспокоїти свою крикливу бабу. В цьому відео ви можете почути лише малий відсоток нашої милої розмови з привітною сусідкою по потягу.

Основні перли жидівки лишилися поза кадром. Тож покладаюся на вашу фантазію і не затримуюсь на етапі цитування. Додам лише основні віхові моменти нашої сутички.  Зайшовши до потягу, руда немигаючим поглядом намагалась роздуплитись що саме знаходиться в чохлах. Потім почала потихеньку завивати як старенький чайник зі свистком, який наче вже й кипить, але ще може почекати.
    Після того як чайник розуміє, що люди не збираються його знімати, він починає нарощувати силу свисту. Жидівка йде до провідниці, аби та "шотось сдєлала". Провідниця йде до нас і каже приблизно таке: "хлопці, жінка жаліється, що ви везете свій багаж", на що ми відповідаємо так: "А". Взагалі спроба провідниці нас насварити нагадала мені як моя мама, при моїй вчительці молодших класів(яка стопудово мала садистські нахили), мала сварити мене за двійки через поведінку. І от моя мама, стримуючи сміх, намагалась вдавати, що вона дуже занепокоїна тим, що її син, скажімо, бігає на перерві по школі, чи побився з однокласником.
    Руда істота, як той чайник, який відмовляються знімати, починає свистіти, кряхтіти, лязгати і звинувачує нашу провідницю в тому, що вона отримала від нас хабара і саме тому відмовляється викинути наші вєліки з потягу, або вміло, силою чорної провідницької магії, перенести льсоіки в прєкраснає дальока. (Для зацікавлених відповідаю - ні - провідниці ми нічого не відвалювали.)
    Потім жидівка бере паузу, аби трохи перепочити, - кришка чайника починає плавитись. На чайник вперто ніхто не звертає увагу, він мовчить, плавиться і воняє. Якимось дивом навіть грудна дитинка зберігає спокій і тупо ігнорить вереск, що йде від рудої. Хвилин за п'ять, коли всі в потязі потихеньку почали засинати, чайник остаточно вибухає і епічно стукаючи капцями й зубами вимагає в провідника відвести її жидівський організм до начальника потягу. Провідниця виводить перелякану з вагону, вочевидь в біг вагону начальника. Ми тихенько вгамовуємо свій пульс і засинаємо. Покидаюча мене свідомість наостанок видала такі кілька думок. Одна з них стосувалася питання про те, чи буде руда вимагати в начальника потягу зв'язати її з міністром транспорту, а потім і міністром оборони. Друга ж думка була менш веселою і трохи лякала; думалось про те, чи прокинемось ми зранку взагалі, бо ж хто їх рудих жидівок знає.

На цьому все. З практики скажу, що якшо вєліки грамотно запакувать, вони чудово лягають між двома верхніми поличками - хоч боковими й основними, хоч лише між основними. Головне, нормально все вкласти в чохол, аби це вкладання вдалося - достатньо зняти переднє колесо, кермо і педалі. (Якшо вєлік компактний останні можна й не скручувати). Єдине про що важливо пам'ятати - не полінуватися обмотати чимось міцним гострі деталі - типу ніг вилки і т.д. Я це зробив кофтою і курткою.
Квиток до Сімферополю нам обійшовся в 80 грн, бо постіль ми не брали - її чудово заміняє спальний мішок.

Про наш перший день на колесах
   Отже, прокинувшись наступного ранку, я помацав шию і був приємно здивований, що вона була цілою, помацав голову - в ній теж не було дірок...Ну думаю, зашибісь фартонуло. Пацани теж пережили цю ніч. Далі, короткий відеозвіт про ранок, про учасників, про сонячну батарею і Костіні вуса.

Сімфоерополь зустрів нас класною погодою. За годину ми зібрали вєліки до купи, спакувалися, і помчали.

Костя перевіряє в роботі свою коняку. До речі, на вокзалах їздити на вєліках заборонено - і правильно я "щітаю". Ше "щітаю", що Кості треба виписать смачного ляща. Мій кінь скромно прикрашає сімферопольський вокзал і чекає команди "в бій".

Тож виїхавши з вокзалу ми помчали в напрямку Строганівки. В моїй довбешці згадувався намічений маршрут і пульс гатив пришвидшено, в передчутті нашого тревелу.

(За цим посиланням запланований маршрут першого дня 1 день Гугл, правда, не скрізь хоче прокладать, але ми планували лісом доїхати до Алушти ще в перший день.)

 Словом, ми мчали від вокзалу на зустріч вітру і пригодам. Мчали вже десь неймовірних 16 з половиною метрів. На 17-у метрі Дєнькин кінь дав тєчь.  (Для любителів тех. інфи розкажу - Дєня їхав на вєліку фірми Ардіс зі сталевою рамою і повністю мертвою вилкою, гальмами, але до цього ми ше повернемось). Полетів задній ексцентрик. Ми з Костьою жахнули шукати детальку в Сімферополі. Не дивлячись на те, що я завбачливо записав адерсу кількох веломагазинчиків, місцеві ніхєрашечки підказати нам не спромоглися, дружно вказуючи в бік ринку. На ринку, де було кілька точок з веломотлохом, лише на одній, маленькій, лишився один, останній задній...Юху! Дічайший фарт). Якшо чесно ні я, ні хлопці не засмучувались, бо треба було тільки радіти тому, що хєрь ця трапилась в місті, а не десь посеред гір. Бо тоді би довелося викликати Гєндальфа і його загін орлів-рятівників, а хєр-знає, чи  чарівник би захтів нам допомогти, бо він же тепер не Сєрий, а Бєлий.

Отже, для новачків, велосипед має бути в ідеальному технічному стані! Я часто собі про це нагадував протягом наступних п'яти днів) Але про це поступово згодом.

   На пошук і заміну ексцентрика витратили десь 2 години і зрештою рвонули в бік Строганівки-Денисівки-Іванівки. Ці 2 години вже ввечері зіграють з нами злий жарт, але про це ви дізнаєтесь з посту про другий день. А поки-що кілька фоток розкішної Долгоруківської Яйли.

До речі, дорога до самої Долгоруківки теж досить живописна і, що найголовніше - пуста. Ми їхали через Строганівку і Денисівку. 

В Денисівці не зупинитись було би злочином. Крім того банда промахала перших 20 км і треба було набрати достатньо води, бо вже там з'явилось передчуття, що до вечора в Алушті будемо навряд. (хоча зізнаватись у цьому хлопцям не збирався, бо ж вони, нагадаю, хотіли на морє:) ) 

До речі, про окуляри у відео згадую недаремно - їх я загубив ще на вокзалі в Сімферополі. Без окулярів в Криму кепсько.

Долгоруківська яйла - гірський хребет, що тягнеться майже від Сімферополя до Алушти. Набір висоти 900 метрів.

Підйом починається відразу за селом Іванівка, і зразу ж вселяється "оптимізм" в свої сили.

 І зразу ж хочеться нагадати велосипед має бути в ідеальному технічному стані! Мені по-людськи підійматися заважала передня перекидка, яку так і не вдалося вдома налаштувати. В результаті, до кінця подорожі з викруткою не прощався. 

   Набравши метрів, 400 стали доїдати смачнючі кєкси, що завбачливо наготувала Лєна.

Щоки у Сєрьоги надуті не через те, що його вкусила денисівська бджола, а через те, що він туди напхав Лєнкиних кєксів з ізюмом.

Костя, нагадую, не їсть ні кєксів, ні чогось іншого, що пройшло термічну обробку. Тому він відтискається, а ми жрьом.

 Ми жрьом і займаємось левітацією

 А Костя не жрьот

 Часто тут пасуться коні.

 На цій картинці можна чудово роздивитисб як по-різному ми пакували свої вєліки. Сєрьга і Дєня всю вагу зафігачили на багажник - в результаті мали розвантажену спину, але гіршу маневреність, ніж Костя і ваш покірний слуга.

 Рекомендую, по мірі можливостей, розподіляти вагу по всьому вєліку.

 Покриття кам'янисте і на дешевих хардтейлах тут нєфіг робити.

 Нєфіг робити розніженим сцикунам, але не чьоткім пацанам, типу Дєні, який тут їхав на велосипеді АРДІС!

 Сєрьога мріє побачити за кряжем море. Хай мріє. Правди ми йому не скажемо.)

 Без нормальних гальм і "злої" гуми тут нічого робити, але ми були надто "чьоткими", шоб перейматись цим - ми мчали в нєізвєснасть.

Якось раз мене теж сфоткали).

 Гріємось

 тут куди не кинеш оком стомленим - скрізь заставки на робочий стіл для всяких віндовсів з модними назвами типу "бєзмятєжнасть" - пам'ятаєте таку?)

 Вилізли метрів на 900, судячи по карті. Холод прогризає до кісток. З вершини відкривається фантастичний вид і всьо такоє, про шо ви прочитаєте в якихось інших бадильових оглядах про кримскіє гори.
Але я на тій горі мав одну мету - як воно сцяти проти вітру, що має шалену швидкість і в прямому сенсі здуває. Відповідь: НОРМАЛЬНО!) Знімаєш штани, ссиш, одягаєш штани і їдеш далі. Схема проста.

Над яйлою згущалісь тєні і треба було шукати місце для табору. Про те як ми ночували, і що таке"туріст-уравєнь бог" можна буде дізнатись лише з натупного посту. Поки-що все.