Секрет про інтернет-сцикунів

     Я в курсі, що багатьом це й так може бути відомо, але собі зізнаюсь, що лише зараз сукупно побачив проблему соц. мереж і головну біду, якою мене це явище дратує. Насамперед, треба зробити уточнення про те, що винні то не самі соц. мережі, як інструмент комунікації (професійної, чи любительської), а користувачі. Тут ситуація схожа з телебаченням, яке звинуватили в усьому чому лише можливо. Нині ж страшенно модно ненавидіть телебачення, яке утім, за великим рахунком, взагалі нічого поганого нікому не зробило. Аби було ще зрозуміліше - перфоратором можна викрутить дірку в стіні, а можна у голові сусіда, що дістав. Перфоратор чудово впорається з обома поверхнями, бо за своєю природою - він хлопець, що треба, і лише користувач вирішує на що таку залихвацьку природу буролобого направити.
    Так от соц. мережі за своєю природою теж кльова штука і такою б залишалася, якби до неї не дібралися граблі (які дехто називає руками) користувачів. Так от моє головне відкриття в тому, що незалежно від інтелектуально-ерудитного вмісту мозку користувачів, усі вони поділяються на інфонаркоманів і нормальних пацанів-дєвчьонок. Наркомани, це ті, хто свідомо, чи позасвідомо раз на добу, а потім і частіше, обов'язково мусять сказати щось в "ефір". Як правило, це щось - повна хуйня. І це цілком природньо, бо регулярно видавати "нехуйню" може ... Я не знаю хто - тільки Лєо Мессі. Це - єдина стабільно-нехуйова людина, що мені відома.
  Суть наркоманства в тому, що дифузуючи духовно в соц. мережу (будь-яке інтернет співтовариство) користувач приховано стає заручником дибілогонки дибілоінформації. Періодами, я захожу в те, чи інше інет. товариство і метафорично бачу таку картину: велика зграя людей стоять в колі один навпроти одного і плюють в центр кола. Результат їхньої діяльності - це купа "харчків", але це по факту, а самі користувачі вважають, що результат їхньої діяльності - це прекрасне, кришателво чисте гірське озеро з прозорою водою, мирними плаваючими барвистими рибками і інншою необхідною атрибутикою. Але, нагадаю, в реальності однотипні харчки (іноді трохи відмінного кольору, густини, і т.д., але харчки!). Ясєнь пєнь, що іноді видаються перли і справді класні, оригінальні пости, але восновному срань, яка цікава тільки самому користувачу, його бабусі, або "елєктарату", що відлайкають і покаментять, бо а) повні кретини, б) ті хто лайкає лише для того, щоб і йому лайкнули. Останні , до речі, категорія взагалі унікальних дибілів, яким треба серйозно пролікуватися.

Мене б вся ця тема не напрягала, якби я був вмілим юзером і вмів серед купи цього лайна знаходити те, заради чого я пролистую стрічку новин і оновлень. Але знайти ніхуя не можна і тільки тому, що є такі от наріки, які не уявляють свого життя без того, щоб не врубити собі у вени пост в інтернеті. В ім'я чого така частота? Бабос все одно на інет. популярності від реклами зрублять одиниці - то яка ж мотивація? Мені не ясно ващє. Ясно тільки, що я респектую тим, хто вміє посцикать і змиритись з тим, що про це знає тільки він сам і унітаз, і ця інформація залишиться між ними двома, а не осяде розкішним постом в інтернет просторі, забризкуючи очі, нам, чесним, скромним, маленьким юзерам. 

Проста історія

В квартирі навпроти моєї живе дід, який постійно блукає навколо нашого будинку. Сьогодні я звернув увагу як він дивиться на дорогу, що йде від будинку. Думаю, що дід, може, дивився насправді на те в якому стані квітнику будинків вздовж дороги, але мені дуже хотілось вірити, що він дивився саме на дорогу.

Подумалось, що було би круто зняти фільм про діда, який зважився на дорогу, замість того, щоб чахнути у себе вдома. Але вже через 40 секунд, на етапі, коли я обдумував зав'язку, згадав, що такий фільм уже є. Та й не один. Я знаю таких два - один "Пока не сыграл в ящик" - модний і розкручений. Мабуть, і хороший, але, на мій смак, є куди краща картина, яка зветься "Sraight story" від Девіда Лінча. 

 Любов'ю до Лінча в наш час модно прикрашати свій кутюрний образ манєрного інтєлігєнта (а ще любов'ю до всяких там Камю, Далі і т.д.), але при конкретизації цієї любові завжди звучать "Малхоланд Драйв", "Дюна", "Человек-слон", а про "Просту історію" мало хто знає взагалі. Я вважаю - не "парядак" - маєете знати. Знати про фільм, який би я дуже хотів зняти.

Бронкская история

Бронкская история

   Черговий загублений в кіноісторії кіношедевр. режисер Роберт де Ніро. Мудрий, тонкий, цікавий, тримаючий кінчик. З класним акторським складом і дивно-диким акторським талантом зовсім юного тоді Френсіса Капри. Прикол в тому, що цей фільм не первертає світ з ніг на голову, але по ньому можна вчити кінотеорію - він досконалий.

Дивне місце - дитячий садок.

Якось я мав щасливий випадок - редакційне завдання зняти один день з дитячого садка. Сьогодні наштовхнувся на ці світлини. Пригадався мій дит. садок "Кобзарик". Пам'ятаю, що я не любив свій садок вже тільки за цю грубу, не красиву, кострубату назву. За 3 роки дитсадкування так ніхто і не зміг пояснити, що таке "кобзарик" і ми колективно заздрили тим дітям, які ходили в "Сонечко".( ще крутіше - "Золотий ключик").
Дитячий садок для мене - особливе місце. мало що пам'ятаю, але пам'ятаю, що мені було там не добре. Не дивлячись на те, що в тому садку, куди ходив я - працювала моя мама, в садку я зустрів своє перше кохання, і в садку зародилась левова частка моїх комлексів, які розгрібав протягом наступних майже двох десятиліть.
 Яскраві спогади з мого дит.садка:
1) Жахлива, не смачна і навіть гидка їжа. Абсолютно вся, крім оладкок з медом і фініків (один фінік на тиждень). Особлива ненависть пригадується до того, що називали "катлєтами" і до молочної каші. Цікаво, що, згадуючи цю кашу, я можу не їсти тиждень, бо шлунок з переляку, що в нього знов хєрячитимуть те лайно, стискається і тихенько ховається в нетрях організму, боячись подавати ознаки життя. Зараз це, мабуть, звучить смішно, але ні хєра не смішно, що дитина насправді змушена стримувати всім відомий рефлекс під час прийому їжі.
2) Нянєчки - це "тьоті", які існують для того, щоб діти наочно могли розуміти, що в світі є абсолютне зло. Зло, яке постійно кричить, смикає і змушує.
3)Гра в "Твін-Пікс". Мій період перебування в дитсадку - це період популярного серіалу Девіда Лінча "Твін-Пікс".Суть гри полягала в тому, щоб набиратися сміливості і заходити в найстрашніше місце в групі - туалет, в якому чомусь ніколи не було світла, - і шукати там духів і труп"ів".
Далі я змушую себе згадувати спогади, а значить такі спогади вже не можна вважати чесними. А які найяскравіші спогади з садка маєте ви?

Про автопортрет і трошки про слину.

   У мене одне просте запитання - чи соромно фотографувати себе? Учора у вікно ломилось чудове світло. Як правило, людина, що хворіє стріт-фотографією, має йти на вулицю і шукати щось, з чим те світло станцювало би максимально красиво. Але з деяких причин можливості виходити з квартири не мав - тому єдине, що спало на думку зняти на балконі, де ,власне, і поселилася на кілька секунд фотоняча стая, був я сам. Утім, в той самий момент, коли  натис на кнопку вперше -- підхопив відчутний сором. Натис ще кілька разів, і сором тільки розростався. Висновок -- соромлюсь себе фотографувати. Чому? 

     Я давно виліз з того стану, коли люди "модно" заявляють, що любити себе не правильно. Людина живе з любові до себе. Дихає повітрям, і навіть робить "некорисливі" вчинки для когось тільки тому (хай і звучить це парадоксально), що любить себе. Тільки тому, що любить відчувати те, що відчуваєш, коли робиш "некорисливий" вчинок, буцімто, жертвуючи собою через любов до когось(чогось). Тому любити себе - це не "правильно, чи не правильно" - це просто природньо та й годі. Утім все це філософська хуйня, яку достатньо розуміти і зовсім не обов'язково розвозити об це слину і інші продукти секреції організму. Я трошки "порозвозив" тільки для розуміння того, що бажання бути сфотографованим, залишити трошки себе, якого вже ніколи не буде, -- цілком собі має право бути. 

   То хулі ж соромно себе клацнуть? Я ж ніяк не належу до когорти людей, що бояться "виглядати" некрасиво, чи соромляться своєї зовнішності. Чудово розумію, що не народився красенем і відповідно не боюсь стати до об'єктиву не тим боком, чи "плохо получіца". Тобто, йдеться навіть не про кінцевий результат наявності себе в кадрі, а про сам процес... Про приділення уваги собі "харошому". Звідки цей дискомфорт? Мені чомусь цікаво.

 А інше цікаве питання - чи можна взагалі вірити в такий портрет, який фотографує сам портретований. Наскільки чесно ми може відчувати себе в часі і обставинах, і чи взагалі ми самі маємо право відчувати себе в часі і обставинах? Бо я підозрюю, що нас самих без інших людей не існує в часі і обставнах, бо не існує самого знов таки самих часу і обставин без інших людей. Простіше кажучи, "ми" взагалі можливі тільки за умови існування інших "намподібних". Вважаю хибною думку про те, що краще нас самих - ніхто нас не знає. Ми це наші вчинки, наша активність в дійсності. Все, що поза дійсністю - це ми, які не відбулися. З цього роблю висновок, що проаналізувати мене, а потім мати право відтворити мене, сам я не можу. Бо це буду такий я, що не відбувся. 

Все це схоже на дурнувату безсенсову рефлексію, заради рефлексії, яку дуже не люблю. Але просто цікаво, чи відчуває хтось при автопортреті те ж, що відчуваю я. Варіант - "дибільний тєкст кончєного наркомана" приймається. Зовсім інша справа, що я міцнішого наркотика, ніж кава жодного разу не вживав.

Вперше

Вдруге

Список для тупіц. Я не тупіца лише по 6 пунктам.

Автор фото Вітя Надточій. Коли фотографує Вітя - завжди має лохівське обличчя. Хоча, може, то й не в Віті справа...)

Мужские "грабли":
1. Заниматься опасным сексом с незнакомой девушкой
2. Надеяться, что новые тесные ботинки разносятся
3. Принимать всерьез то, что говорят плачущие женщины
4. Делать бизнес с друзьями
5. Оформлять документы в последний момент
6. Будучи женатым, хвастаться своими похождениями перед приятелями
7. Загорать в первый день отдыха
8. Есть еду с истекшим сроком годности
9. Ходить на российские блокбастеры
10. Полагаться на то, что девушка не будет рыться в твоем компьютере и телефоне
11. Пропускать бензоколонку на трассе
12. Признаваться в измене
13. Хранить дома боевое оружие ради прикола
14. Верить одному врачу
16. Пытаться перетерпеть зубную боль или депрессию
17. Соглашаться посмотреть чужие видео из отпуска
18. Сдавать багаж до конечного пункта при двух пересадках
19. Пробовать секс втроем с постоянной девушкой
20. Ездить зимой на летней резине
21. Идти в казино, чтобы заработать
22. Ездить пьяным
23. Не делать копии ценных данных

Не часто в інтернеті знаходжу щось таке, що хотілось би лишити в своєму щоденнику. Але тут унікальний випадок... Судячи з того, що навпроти більшості пунктів я вже поставив галочку...)
Чесно зізнаюсь про ті пункти, навпроти яких зараз пусто:
1. Дякувати Богу я дуже боюсь всяких там болячок з цим пов'язаних. Боюсь майже панічно, а тому навіть Скарлет Йохансон я би послав за довідкою лікаря зі штампом і іншою потрібною атрибутикою. Хоча Лєнка каже, що я брешу.
6. Але тільки тому, що я, знов таки хвала Богу, неодружений.
14. Я просто лікарям взагалі не знаю як вірити, бо не знаю і як їм можна не вірити.
18. Не здавав, бо великих багажів не визнаю взагалі.
19. Всьо єщьо впєрєді)) При чому моя дєвушка буде не проти. Я в це щиро вірю, але ж цей пунктик з'явився в списку не даремно...ох не даремно))
22. От цього не було і сподіваюсь не буде.
Ітого: я не лох тільки шість разів із 23!!!
А скільки разів "не лох" Ви?

Саунд Че, сіквел.

Унікальний приклад того, як можна зробити щось хороше на регіональному телебаченні, чи радіо - проект "Саунд Че".

Зусиллями однієї талановитої дівчини, яка змогла зібрати велику групу хороших людей для корисної медійної роботи. Описувати дійство сенсу не бачу, бо хтось його бачив минулого сезону, а хтось може побачити на місцевому ТВ, чи почути по радіо. Хай це звучить і пафосно, але лише подібні проекти й можуть побороти засилля музичного лайна, що його так багато нині... І підростаюче покоління часто-густо сприймає це лайно за, власне, музику. Я не берусь стверджувати, що всі групи, які були чи будуть запрошеними в Саунд Че до Олі є зразками класної музики, і що всі мені страшно подобаються, але вже той факт, що суть проекту - живий концерт і жива розмова (інколи навіть чесна) говорить сам за себе.

До речі, за перший сезон проекту я для себе відкрив як мінімум дві афігєнскі групи: "Space Cakes" і "Гудфелас". А ще наживо почув і побачив колектив, який страшенно люблю давно "Zapaska". Так то. Постараюсь після кожних зйомок кидати сюди кілька заміток про "відбуте" (себто те, що відбулося).
 Цього разу відкривачем сезону став жіночий колектив...бля втретє забуваю як називається, але пам'ятаю, що назва на "Г" - згадав: "Гіперчєл". Не бачу сенсу в 23 роки бути не щирим -тому скажу, що мені музня не сподобалась. Сексу не було, муз.новаторства не було, слів "непонашому" не розумію. А так хороші дівчата. До речі, "Саунд Че" переїхав, поки-що, правда, невідомо куди. Мені простому смертному невідомо, а Олі, думаю, відомо. Побачити перший випуск можна буде на телеканалі "Вікка", а почути на радіо 101FM Даламатин.

Цього разу знімальний майданчик мав такий вигляд.

Мікрофон, по суті, завжди виглядає так. (Бездушний парєнь, який завжди приховує морду свого обличчя. Треба визнати мікрофон можна зрозуміти, бо частіше ніж на мікрофон плюють тільки на східці гопівських шкіл)

Оля, зазвичай, має такий вигляд.

Але може бути і такою...

Чи навіть такою. Взагалі вкотре повторюсь Оля, на перший погляд, справляє враження ідеальної людини.
Але най!цікавіше, що і на другий, і навіть, третій погляд враження залишається. Хоча мене вона страшно вибішує тим, що всіх любить, вважає геніальними і інша хєрня за нею була помічена, але напевно такі вони, ідеальні люди.

Сєрьога один з культових персонажів Саунд Че. Він займається веб-підтримкою, фотографує і багато інших коисних справ за ним помічалося. А ще він вміє підбивать штатив, за яким я працюю, у прямому ефірі.)) дуже цікава людина, по-моєму.

Прикольно те, шо в банді Саунд Че багато культових персонажів.
Вова Савчук і Сєрьога Дністрян - розумні і професійні мужики, що фанатично ставляться до своєї роботи. Особисто я в захваті від цієї характеристики людей. Всім би так.

Ще два "культових" - Костя Доброцький (єдиний в світі кіт, якого я сприймаю) і Вітя Надточій - з цим хлопецм окрема пісня. Цікава, корема і попереду.

Дехто з команди залишився поза кадром, але обов'язково з'явиться в ньому після наступних програм.

Власне групи цього разу мало з вищезгаданих причин.

Львів, Скорпіонс, "невибори".

Так дивно сталося, що група Скорпіонс була взагалі першою групою, яка мені сподобалась. Правда, на той момент я не знав як зветься група, бо її балади вимушено слухав не один рік на ніч замість вечірньої казочки. Їх любила слухати моя сестра на касетному магнітофоні "Електроніка", а оскільки я спав в тій же кімнаті - особливої альтернативи не мав. Касета була, звісно, переписана - тому обкладинки не було, і я не знав автора. Не пам'ятаю точно, але я міг навіть думати, напевно, що співав те Дмітрій Маліков. Але подобалось. Потім був довжелезний період слухання різного музичного лайна і лише з 16 років в моє життя увірвалось чисте музичне повітря рок-музики.

Скорпіонс не вперше гастролює в Україні, але так трапилось, що я прогавлював усі попередні, і потрапив лише на цей, цілком можливо, останній тур скорпів в Україні.

Концерт відбувався у Львові. Я не належу до людей, які божеволіють від міста лева, (бо бував в Одесі)), але звісно не заперечую того факту, що шанс погуляти Львовом не проміняю на шанс погуляти, скажімо, Луганськом. Хоча в Луганську я не бував - виправлюсь і, може, зміню свою думку. Хтось бував в Луганську?

Так от у Львові я десь вчетверте. Кожного разу під час подорожі мені траплялись якісь неймовірні відкриття. Цього разу теж, щоправда, лише дорогою до Львові на станція ім. Шевченка. Відкриття ілюструють дві наступні фотки: