Заключна частина кримпокатушок, або проникнення на військову базу)

Прокинулись рано. Нагадаю, що таборилися в повній мряці - тому не уявляли що було поруч. Поруч стояв мусульманський цвинтар. Відповідально заявляю, що мусульманські цвинтарі безпечне для ночівлі місце - мерці в палатку не ломились, зомбі вермишель не вкрали.

 

Павуки, які в великій кількості сусідствували поруч - теж нікого не гризонули. Хоча деякі екземпляри своїми розмірами "внушали" довіру.

 

 Той ранок обіцяв бути нудним і типовим для такого роду поїздок, якби не трапилось те, що трапилось. Ми мирно розвішували на абрикосових гілляках мокре. З-за обрію, методично бекаючи, в наш бік рухались вівці. Вів їх невисокий чорнявий пацанчик в адідасі. Взагалі нічим не примітний пацанчик. Він був непримітним навіть тоді, коли підійшов до нас впритул і заговорив... А вже за кілька хвилин наше життя змінилось. І воно вже ніколи не стане таким як було. Таким як було до знайомства з ним - Тиграном з Орлиного.

   Я щиро не бачу сенсу переказувати зміст і навіть деталі нашої з Тиграном розмови, а лише перекажу фабулу однієї з оповідок, що встиг повідати Тиграніще. Згідно розповіді, коли він повернувся з армії, клуб в Орлиному закрили(через нього). На наше логічне запитання "чому?" Тігран відповів "многозначітєльним" поглядом в гірську далину...Надивившись у далину, розказав про те, яу заїхав у клуб на коняці, а потім одного "отак" з ноги, а другого "отак" теж з ноги, а ще двох "отак" з прямого в голову. Тігран дуже образно і детально розповідав, як "виносив" натовп і було зрозуміло, що натовп "аба всьом пажалєл". Але мені досі не зрозуміло чи злазив він з коняки, чи ізбівал усіх присутніх в тім клубі безпосередньо верхи... Близько години ми слухали монолог Тиграна про його героїчне і непросте життя і були настільки шоковані, що не додумались увімкнути камеру...БЛЯДЬ!

 Година швидко промайнула, Тигранові вівці подерлися в гори і його епічна суть відплила за ними в ранковий туман..Шукати овець. А нам в голові відлунювали його речення, наприклад таке "Я вабщйета занемаюс тюннінгам машін, вот недавна паставіл на квадрік матор ат шехі штобваліла па трасе, а так то я музику пішю, но вабщєта я боксам занімаюс в чиркасах я бил, но ета пройдєний етап - сєйчас васнавном азія там, афрєка васнавном".

Зазвичай, люди, їдучи в гори, чи на море, мріють повернутись в якесь красиве і живописне місце, але ми дружно по цей день мріємо повернутись в селище Орлине і ще раз насолодитись компанією Тиграна Розкішного... Наші спроби віднайти його в соц.мережах не увінчалися успіхом. Воно і ясно - якшо навіть Мачете не твітіт - сам Тигран! - тим паче не твітіт. Якшо трохи задуматись і звести усі факти в один єдиний образ - стає зрозуміло, що єдина людина з якою нинімусить рахуватися Чак Норіс - це Тигран з Орлиного. 

Дорогий Тигран, якшо ти це читаєш - відгукнись.. Ми приїдемо і знімемо про тебе документальне кіно.

Дорога до Севастополя була досить легкою і скупою на пригоди. Ми, вже традиційно, жерли виноград, що траплявся обабіч і шкодували, що не їдемо самосвалом, аби нарвати побільше. Лишалась остання ніч. Тигран порадив зупинитись в "Голубой бухте". Туди і відправились. Було красиво, людно і овочево. Не наш варіант, але особливо не було куди діватись - зранку чекав потяг.

   Скидавши всі манатки, включаючи Дєню і Сєрьогу), відправились з Костьою в пошуках пожерти і попити. Саме цей пошук за щасливою випадковістю завів нас на місце нашої ночівки.
 Коротше кажучи, шукаючи найдешевший із ларьків, ми вперлися в військовий блок-пост. Дорога обравалася шлаг-баумом і не лишалось нічого, крім як повернути назад. Але це для якихось лахов "не лишається нічого"... Наліво, в обхід, від шлаг-бауму зміїлася якась хитра стежинка. Вирішили поїхати нею. Ясна річ вже не в пошуках дешевшої консерви і вермишелі, а так заради пригод на сраку. Пам'ятаю,  ще весело сказав Кості: "Ну не почнуть же вони без попередження в нас стрілять?!", на що він багатозначно промовчав, хмукнувши розкішшю своїх вус.

   Тож, справедливості заради, скажу, що виїхавши на злітну смугу в голові роїлись думки, що ми їдемо по військовій базі. І дай Бог якщо база українська, але ж якшо російська - то в них мабуть і автомати є, і, може, навіть робочі.

На подив, було тихо - навкруги жодної живої душі. Ми проїхали з кілометр по злітній смузі і звернули в бік моря. Пляж красивезний і геть пустельний. Я вирішив, що не пробачу собі, якшо не відмічу цю місцину. І от стою я такий красівий, ріднюсь з природою і чую, що за спиною гуркоче щось таке, що дуже нагадує військовий гелікоптер(надалі вєртальот, бо гелікоптер - то ідіотське слово, яке я ненавиджу усіма фібрами душі). Повертаюсь, а на мене ще зовсім молодого і "непожившого" суне справжній, гігантський військовий блядь вєртальот. Я аж призабув, що стою із приспущеними шортами ...Думаю чи руки підіймать, чи співать гімн расєйський, чи вдавать із себе крабіка, шо дєлать..

Чи то їх злякали мої грізноспущені шорти, чи Костіні вуса, але стрілять не стали і добре. Трохи заспокоївшись, ми увімкнули головний замість спинного мозку, і вирішили, що кращого місця для стоянки годі і шукати. Повернулись за хлопцями і притарабанили їх на місце де літають вєртальоти. Забігаючи наперед, скажу, що знаходились на закинутому військовому летовищі, а вєртальоти, що носились над нами ледь не кожні пів години, були таки військовими, російськими. Гвинтоголові здійснювали чергові, планові польоти. Поруч знаходилась рос. військ. частина, але територія на якій тинялись ми, була відритою і дозволеною.

 

Місцинка справді розкішна.

Наші коні. Стоять вони так красиво на цій світлині не для красати, і навіть не для відлякування бакланів і вєртальотів, що шниряли над нами. Таким чином, намагались скімцяти стіну від вітру з моря, але зрозумівши, що вітер дує з усіх боків, вирішили, шо ляжемо простонеба. і простоморя. і простовєртальота.

Та сама військова частина. Ми проїхали до самої її прохідної і були здивовані чистотою і охайністю - клумби, квіточки, чистота. Так і хотілось спересердя сказать: "а де блядь п'яні кацапи з балалаєчними ведмедями?"

Я розумію, що ця червонопика фотка з заваленим горизонтом претендує на діагноз заваленості балансу білого - але ні, колір справді такий і був - кажу ж місцинка фантастична.

Дєнька, як завжди на варті здоров'я наших з Сєрьогою шлунків, варить макарони. Їх ми зжеремо з дорогущими, але смачнючими бичками в томатному соусі.

Вєртальоти літали і вночі.

Дєня продемонстрував чергову ілюстрацію свого прізвиська "туріст уровєнь бог" і наловив крабів. А ми з Сєрьогою їх зїли. Погодьтесь, теж потрібне вміння))

Не дивлячись на побоювання, вночі було майже не холодно. Поруч з нами булькало море і шелестіла пахуча трава. Над головою мирно снували військові вєртальоти у власному морі з мільярдів яскравих зірок. Було ахуєнно.

Вперше, ранок був сухим, хоча і прохолодним.

Сонце вставало з Севастополя, який чекав на нас вже за годинку.

Настрій був ні разу не ностальгічний, бо ми стопудово знали, шо рвонемо у всі ці довбані незвідані пригоди ще не раз.

Красівенєбоморе

красіванєботрава

красіваобщафотографія

За годину ми зробили 20 кілометрів до вокзалу. Привітали Дєньку з Днем народження, подарувавши йому красівий вокзальний хот-дог, запакували вєліки і виїхали до Черкас.

На противагу дорозі до Криму, цього разу ми потрапили в неймовірний вагон, де нам ніхто слова кривого не сказав. А коли, Костя злегка перештевкав нарваних у Севасті горіхів і мучився

животом, ледь не всі пасажири кинулись шукати таблетки і радити як полегшити страждання байца. 

Черкащина нас зустріла дощем і надміру товариським алкашем, який, невгамовуючись, розказував який він ніхуясєбє вєлосіпєдіст і як він бистро ганяє на своїй Україні "особінно коли трєзвий". На сім всьо. Приїхали.