Футболка, яка мене виростила.

Побачив цю фотку і ледь сльозу не пустив. Я загалом не страждаю тряпчаним фетишизмом, але ці футболки, що продавались лише в кількох точках на базарі... 

  То були ті далекі часи, коли 50 гривень не були вартістю лишень трьох пачок презервативів, чи трьох кілограмів яблук.Такі гроші були цілим скарбом - скарбом, за який можна було придбати Футболку. 

    Пам'ятаю, що я був настільки щасливою дитиною, що гроші були зовсім не потрібні. Все що було потрібно - кєди і закінчення уроків - і от вмить я на футбольному полі і доба нарешті наповнюється сенсом, а легені киснем. Футбольне поле без сумніву було тим пазлом, де я, як малий пазлик, міг знайти саме своє місце. Але без сумніву, футболка улюбленого гравця, була невід'ємним атрибутом всієї тієї двіжухи. Тож далі повідаю історію своєї Футболки:

  В той День, коли мама вирішила здійснити мою мрію і купити мені таку футболку і я стояв перед тим, що є на світлині, час зупинився. Я чудово розумів, що це краще, що трапилось зі мною в житті, що це шанс і маю його не прогавити. Треба було обрати...  Але малим я скажено не любив, коли батьки витрачали на мене гроші - мене просто дратувала ця обставина, і принагідно усіляко намагався економити(хоча це в свою чергу дратувало їх). Саме через це, вислухавши продавця, вибрав футболку з дешевшого ряду, не глянувши на напис позаду. То була футболка Ювентуса і я щиро сподівався, що на спині буде напис Del Piero, ще краще, аби там був напис Zidane, але там був Davids.

    Період вибору футболки - був періодом, коли я ще не перетворився на футбольну енциклопедію, тому не знав, що то за Davids такий. Довелось дуже переживати, аби цей  26 номер не був якимось підарастичним нападаючим, типу Inzaghi, чи взагалі прізвищем-вигадкою дяді Хун-дзін-Хуя, який швидше за все і хєрячив ці футболки десь у мальовничих підвалах Піднебесної. 

   І от я дочекався неділі, коли канал СТБ, по-моєму, показував Calcio, благаючи, щоб для трансляції обрали матч саме за участі Ювентуса, де би мав грати чувак із прізвищем "Давідс" - і доблагався. О що то був за матч! І яким у ньому був Davids... Я був з тих рідкісних футбольних хлопчаків, які не мріяли стати нападаючим і забивати купу голів, моїм кумиром ніколи не був Андрій Шевченко, бо я був переконаний, що справді божественним проявом у футболі може бути тільки  пас... Пас, як свята святих футболу. Час добряче попсував мене і в теперішній "міньці" за дивним збігом обставин граю саме в нападі, але як і тоді - ціную гравця саме за вміння віддати пас. Усі ці епічні оди пасу звісно пов'язані з Едгаром Давідсом, який вмів його віддавати.

   В футбольній історії голандець Давідс лишився під прізвиськом "пітбуль", за що я назавжди зненавидів журналістів, які відмовлялись помічати вміння Едгара віддавати Пас - швидкий, своєчасний, довгий, чи короткий, розрізний, чи поперечний. Вони своїми інфузорноподібними мізками помічали і цікавились тільки окулярами, 48 косичками, і жовтими картками. 

 Утім повернемось до футболки. З тих пір, коли вона з'явилась - носив її не менше 7 років... Носив з дня в день. Коли вона лишень в мене з'явилась, рукава були опущені нижче ліктя і чорний був чорним, а останні рази, коли я її одягав рукава обтягували біцепс і не "патамуша" я страшенно захопився тренажеркою(що було дуже популярно тоді ), а тому лише що часу пройшло справді багато. І чорні смужки перетворились на сірі.

    Була би тоді моя воля - носив би її і в школу, і на усілякі урочистості; сиджу от думаю, чого ж не носив? - та тому лише, що всі ці школи і урочистості завжди були лишень блідою тінню справжнього життя - там на футбольному полі.

   Пам'ятаю, що були пацани, які мали по кілька таких клубних футболок. Це вважалось дуже престижно і круто. Хоча я з цим категорично не погоджувався. І не даремно - річ у тім, що до своєї смугастої футболки я ставився, як військові до бойової уніформи, як до чогось живого. До чогось, що потребує поваги і відповідальності, що має настрій і може додати сил, чи відібрати. Коли я грав у цій футболці, наче відчував на собі погляд босів Ювентуса, погляд тіфозі (італійських уболівальників), зрештою погляд самого Давідса. Я веду до того, що як це не по-ідіотськи звучить, але саме футболка певною мірою змушувала мене розвиватись. 

    Пам'ятаю рік, коли Давідса дискваліфікували на сезон за допінг (у факт використання якого я категорично не вірив.). Ясєн пєнь, що я піддавався усіляким утискам з боку пацанви і не лишалось нічого, крім як зціпивши зуби, чекати. І я собі чекав, і намагвся своєю грою доводити, що Давідс заслуговує грати, і ніякого допінгу не міг вживати(посмішка).

 Весь цей текст дуже схожий на маразматичний, мемуарний підстаркуватий потік свідомості, але мені він видається важливим. Я би дуже хотів зараз знайти ту футболку і вдихнути її святість, вдихнути найкращу частину мого дитинства. Частину обмежену прямокутними рамками й футбольними правилами і абсолютно необмежену можливістю розвиватися, перемагати, жити.  Та футболка - і є моє дитинство. 

А який предмет є вашим дитинством?