"Вигулять душу"

   2-3 травня мені нарешті вдалося смачно вигуляти свою душу і набухатися розкішним черкаським лісом.

 Я не належу до числа закорінілих мандрівників, мандрівничків, мандрівнищ і навіть мандрівничок. Я переконаний, що, навіть сидячи вдома за комп'ютером, можна подорожувати значно далі і значно якісніше, ніж дехто, хто робить це часто, чи то навіть регулярно. Аби зрозуміти таке дивне твердження слід або, наприклад, бути буддистом, або прочитати і прийняти роман Джека Лондона "The Star Rover" - відомий в перекладі як "Межзвездный скиталец". Я не буддист, бо й "м'ясо їм і з дівчатами знаюся", але роман читав "взахльоб".
Абзац вище має би пояснити чому я кладу...банан на інтернет-мем про банан. Мене це не зачіпає.

 Але мені, поки-що, не вдалося виростити з себе такого мужика, який не виходячи з матеріальної зони комфорту, зможе відчувати себе на свободі.
Тому, коли несвобода вкрай притисла, вже традиційно, раптово, було вирішено їхати бодай "кудись".

   "Кудись" мало бути достатньо близьким, аби повернутись за два дні і достатньо кудисьним, аби подорож відбулася як подорож, а не прогулянка у вільну днину в красивих парусинових штанях і лЕгкій красивій тенізці.) Як і у випадку з Кримом, чи іншими поїзденьками, чіткого маршруту подорожі наша команда завбачливо не укладала. Я кажу "завбачливо", бо спонтанність дій дуже додає у відчутті тієї ж таки свободи. Тому, погляд з висоти польоту якого-небудь конкорду (гуглмепс нам в поміч) і яке не-будь зелененьке - теоретично має бути лісом. Вирішено: Мошногір'я. Загалом Мошногірський ліс - це популярна місцина для близького велосипедного туризму. Впринципі, при бажанні, пірнути в ті ліси і випірнути з них можна навіть за добу.
 Якшо ви не дальтонік і не ідіот, то, поглянувши, зі супутникової мапи на нашу державоньку - побачите, що саме цей, по суті обтираючий місто Черкаси, ліс - є чи не найбільшим в центральній Україні. А ліс, хто раптом не в курсі, це не три дерева вздовж дороги, не три культурно-вирощені врядочок сосни біля дачного наділу, а нормальний шматок території з купою різних дерев, болотами, різними живими тваринками і тварюками та бодай натяком на непролазність і дикість. Ще непогано б, аби без компасу і мапи там можна було б добре заблукати.
 Зізнаюся, я божеволію від місць куди важко дібратися на автівці, але коли до них впринципі складно дібратися - це взагалі чудово. Чудово, бо там пахне планетою, там немає етикеток, пластикових стаканчиків, пляшок і інших атрибутів сучасного туризму-підаризму. Подібне відуття незайманості природи мене накривало кілька разів в Карпатах і його (відчуття) до свого сорому і не сподівався відчути подібне за якихось жалюгідних 40-50 км від міста, де я прожив 24 роки.
     Тож ближче до діла. За два (а по суті півтора) дні нами було подолано 120 км доріг, частіше доріжок, ще частіше стежок, хащів, непролазних хащів. І коли я кажу хащі, слід розуміти, що це сміливе словосполучення вживає людина, яка мала досвід заблукати в Карпатських горах.
 До речі, "Нами" - це Костя, Лєна і гамадрил, який лупить цей текст по клаві. І якщо для Кості і гамадрила ця відстань є більш ніж підйомною, то для Лєни до цієї подорожі найдовшою велосипедною поїздкою був маршрут у далеку Дахнівку).
Для фіксації маршруту користувались дуже зручною програмкою "Runkeeper". Отже, перший день:

 Хоч вбий мене скажений байбузівський дикобраз, але не пам'ятаю о котрій ми виїхали - нехай буде 8-ма. Виїжджаючи з Черкас, в "Рибацьких цяцьках" купили набір гачків за 8 грн, месину за тридцятку з чимось, грузики і два поплавки за 10 грн кожний. Костя, згадується, сказав, що за таку ціну ці поплавки мають без гачків рибу ловити. Забігаючи наперед, скажу, що поплавки - фігня і продавець, який так по-професорськи підбирав грузки до цих "чьотких" поплавків, виявився фігнею, бо грузи були фігнею непідходящою, що в польових умовах серйозно позначилось на якості рибалки. В усякому разі саме на це нарікали ми з Костьою, коли не змогли витягти тих гігантських карасів, яких наобіцяли завбачливо Олені. Але про це згодом.
   Отже, Дахнівку проїхали лісом, і вже за  18 хвилин в'їхали в Свидівок.

Як в'їхали - так і виїхали, правда, купивши грамів з 300 цукерок корівка(які так люблю я і так не люблять інші двоє)) і кілька шоколадок. Треба сказати, що почитувати оповідки досвідчених туристів вкрай корисно - тоді би ми знали, що від тривалого крутіння педалей міцно тягне на солодке.

Ще в Свидівку зустрілась така от інсталяція. До слова, коли бачу подібні авангардні штуки в звичайному дворищі звичайного українського села, здається, що надія у цієї країни таки є. І колись мейнстрімом  тут буде не Тіна Кароль, а бодай який-небудь Radiohead, чи мій улюблений український гурт Zapaska.
 Після Свидівку  були традиційні для цього шляху Сокрине, Єлизаветівка, Новоселівка і Будище. Власне, ми трохи дали гаку, бо десь в районі Єлизаветівки трохи приблукали. Дорогу нам підказав хлопчина, якого активно домагалися даішники. Запитував дорогу я звісно в них, представників закону і порядку, але вони були так зайняті перевіркою хлопця, що не спромоглися відповісти. Хлопцю - подяка, гаєри - ви традиційно підхвостовий простір...
В Будищі купили на 10 гривень сала - "старого і несмачного", - сказав би я в звичних умовах, але "афігєть яке чьотке", - сказав я за кілька годин на привалі посеред болота і повторював усі наступні привали, коли ми підсмажували таке миле моїй чорнобаївській душі сало. Утім, хай пробачить мені український народ, не сало було головним придбанням в Будищі, а ось цей зелений тюбик з маззю, що теоретично мала би відлякувати комарів. І о диво! - таки відлякувала.  Скажу так, те з чим ми зіштовхнулися на болотах вже за годину, комарями називалось досить умовно, бо і розміром і кількістю нагадувало щонайменше невеличких слонів, але, повторюся, мазь допомогла. Рекомендую, перевірено на собі:

Саме по собі Будище здалось дуже привітним і красивим. Єдине, що напрягло - швидкість з якою водії-імбіцили пересуваються дорогами. Склалось відчуття, що за кермом принципово сидять тільки буратіни з дерев'яними ногами і такими ж дерев'яними головами.

  Про сам по собі ліс і моє ним абсолютне захоплення довго писати не буду. Те саме стосується доріжок цим лісом - це абсолютний "васторг", як сказали би жителі Арбату, яким за життя такої краси не побачити, бо з шезлонгу в Туреччині, чи на Мальті, такого не видно.Так само цього не побачать і ті, хто швендяє в ліс на машині - тільки вєлік, ну, накрайняк, ноги, і не інакше.

Взагалі, "Мошногірське коло" - відомий маршрут серед досвідчених велосипедистів міста, але оскільки саму карту з тим маршрутом я уявляв дуже приблизно, був дуже подивований, що вивів нашу маленьку експедицію на Софину гору, яка є однією з проміжних точок цього таки маршруту. Обеліск, наче як і присвяченій тій Софії, яка колись володіла цими місцями.

Доки їхали лісом, я все не втомлювався волать на весь ліс, що ген за тим пагорбом вилізе якийсь трицератопс і таки щиро в це вірив) Бо , на моє переконання, в тріасовому періоді ліси були саме такими. Але коли в'їхали до болота хотілось перевірити наше місце перебування за мапою, бо все вказувало на те, що ми десь посеред флориди і з секунди на секунду побачимо якого-небудь алігатора Петра.. Але ж ні - ми були в кількох десятках кілометрів від міста  Черкаси...Фантастика. Тому не було ні алігатора Петра, ні просто якого-небудь Петра, що ще приємніше. Відсутність людей так само періодами необхідна як і їх присутність.

Костю вочевидь болото потішало менше і він ліг відпочить.

До речі, цей от шлагбаум за ідеєю мав нас сповістити про те, що далі цією дорогою сенсу йти немає. Але в моїй дурній довбешці був план - лісом потрапити до місця де Ірдинка перетворюється на Ірдинь. За азимутом ми рухались правильно, але болото мало на увазі мої задуми разом з азимутами). Утім це прийнялося не відразу і в результаті - ми двічі намагалися прорватися крізь справжнісінькі джунглі. На мапі добре видно обидві спроби. Обидва шляхи - шляхи до звірячих годівниць, після годівниць глухі, непрохідні болота.

Кілька разів мені обіцяли, що вивезуть на мошнинські болота - і ця загроза не звучала достатньо страхітливо лише тому, що я ніколи їх не бачив. Вони справді такі, якими я собі уявляю болота Флориди.

Навіть коли доріжка закінчилася  - ми були певні, що прорвемося) Хоча  прориватися з вєліками і без мачете було не просто.

Місця абсолютної ідеальності на мій смак

До речі, на рахунок цих от...)) Я виріс у місцях, де вужі - це так само звично як ящірки, чи горобці, але гадюку(на Черкащині) бачив до поїздки лише раз. Але у тих місцях, де блукали ми - їх було багато - полохливі, чорні і красиві. Чесно кажучи, саме гадюк я якось не дуже люблю - і розраховував, що на початку травня їх ще не буде - були.

Отже, впершись в непролазне болото, повернулись в Будище, а вже звідти поїхали в бік Вільшанки. Хотілося зупинитись на ніч на березі річки.

Довго тинялися, аби вибрати місце для ночівки. Знайшли.

А це вже ранок. Ніч була дуже вологою і достатньо холодною і нам вдалося оцінити усі "переваги" легкої, але "одношарової" палатки.

Такий вигляд мав наш табір. Приємно, що по від'їзду за нами лишилась така ж чистота, як і по приїзду.

Компанія для поїздки була суперовою - круто бути з крутими людьмиі. Шкода, що цього разу з нами не було Сєрьоги)

Лєна намагається зловити рибу в спаленку кастрюлю. Поруч з нею імпровізована з підручних матеріалів вудка, яку Лєна вправно ігнорує.

А тут вже почались веселощі, що закінчилися душем.

Доки я впихав невпіхуємоє (свій мішок в пресовку) мій дрг Костя втішав мою дівчину Олену. Костя робить дуже крутий масаж - так каже Лєна)

Впринципі якби не було Нової Зеландії - запропонував би Пєті Джексону знімати "Лорд оф зе рінгс" саме в цих місцях.

Зранку заїхали в Байбузи - вода закінчилася. Закінчилася так сильно, щоб пошкодувати, що ми не назбирали роси, але не так сильно, аби пити з Вільшанки.  Приємно, що довго тинятись по дворам не довелося - ще й води набрали артезіанської, і як завіряли сусіди, ледь не цілющої. Вода справді смачна - рекомендуємо і дуже дякуємо господарям, які не дали нам здохнути зі спраги.

 Від Байбуз подалися на Ірдинь - подалися лісом, не дивлячись на завіряння скептиків, що проїхати там не можна в деяких місцях.

І таки було не можна, але ми проривалися.

В деяких місцях не було навіть звіриних стежок,але ми знов перлися за азимутом) І оскільки підіймалися нагору - мали надію, що цього разу не упремося в болото.

Через кілька кілометрів хащів - вийшли все ж на доріжку.

Потім в районі боліт знову проривалися крізь хащі

А потім вийшли на дорогу до Ірдині. Дивно, як така непроста дорога вміщується у три речення.

На одному з привалів стали біля неймовірного своїм віком дубу.

Окремий респект Лєні і в її обличчі усім дівчатам, які можуть і хочуть ходити в такі вилазки. Дертися непролазним лісом з вєліком на плечах - це справді не так просто, як може здатися. А природа справді чомусь робить жінок слабшими фізично, зате точно знаєш, що м'язи і їх кількісна характеристика - це пшик впринципі...

Так само респект нашим вєлікам. Костя їхав взагалі шосейником з пластмасовою сідухою - за таке треба давать звання героя Черкаського краю).
Лєна їхала досить бюджетним вєліком Forward, але з підходящою сідухою і як виявилося загалом досить витривалим. Мій же найнер ідеально підходить для подібних покатух - це один з тих випадків, коли ти витрачаєш надто великі гроші на річ, що буде тільки розважати, але зовсім про це не шкодуєш.

Спускався на неймовірній швидкості з гірок, підіймався, їхав піском, бездоріжжям - і ні скрипу, ні піку. Справжній бойовий кінь.

Привал в Ірдині.

Доки хазяйка спить - Костя точить.

Доки Костя точить сало - я точу траву. Трава - смак дитинства.

Чи то Кості соромно за "зжерені" горішки, чи то він просто нагло дрихне.
З Ірдині (чи "-ня") поїхали до Дубіївки, а звідти до Черкас.

Підсумовуючи нашу поїздку - замість пафосних красивих од справді розкішній природі Мошногір'я, скажу: купуйте зручні сідухи блядь, бо срака горітиме..))